Легенди

Окрему жанрову групу у фольклорній творчості українського народу становлять легенди. Легенда – це поетична оповідь про яку-небудь історичну подію, усне народне оповідання про чудесну пригоду, котра сприймається як достовірна. Легенда - приблизний синонім поняття міф; епічна розповідь про те, що відбувалося в незапам'ятні часи.

Як і перекази, легенди покликані зберегти у народній пам'яті й передати майбутнім поколінням знання про історичне минуле народу, пояснити причини виникнення різних явищ природи, їхню суть, зафіксувати народні уявлення наших пращурів про них. На відміну від переказів, легенди менш достовірні, у них допускається вигадане, фантастичне, неймовірне.  Але поряд з цим, легенди - це не прості вигадки, адже беруть свій початок з реальних подій. 

Хоча події у легенді нерідко перебільшуються, у народній свідомості вона все ж сприймається як достовірна розповідь, що відрізняє її від звичайної казки, а фантастичний зміст легенди трактується як диво, творене незвичайними людьми. Фантастика і вимисел легенди – саме ті чинники, за допомогою яких неясне стає зрозумілим, а неможливе – досяжним.

(0 Голосов)

 

У давнину наші пращури неабияк вшановували язичницьку богиню Мокошу. Навіть з прийняттям християнства її культ годі було викорінити з людської пам'яті...

Мокоша — богиня-покровителька родини, материнства, здоров'я дітей, цілителька, берегиня домашнього вогнища, матір живучої сили природи. З давніх часів вона зображалася у вінку з колосся та пишних квітів, з піднятими до сонця руками, в оточенні двох вершників на конях, іноді з півнем у руках чи над головою, а поруч неї — знаки Сварги (образ на рушниках). Є її зображення і з рогом достатку (образ на камені на статуї Світовита).

Форма імені Мокоша, як вважають дослідники, походить від назви рослини мак, який в українців завжди був символом родючості, достатку, а також розуму. Тому мак широко використовували для приготування обрядових страв, печива, пирогів, куті тощо.

Мокоші приносили у жертву прядиво (вовну, нитки), бо вона, як і богиня Доля, пряде... Подекуди її також вважають покровителькою вівчарства, тому кажуть: “Мокоша стриже овець”.

Мокошами ще в XVI столітті називали знахарок, чаклунок. Загалом Мокоша позначає водну, жіночу природу землі. В Україні й досі побутує назва водяних рослин — мокоша (водяна лілія, лотос, латаття біле).

Мокошин день — п'ятниця. У давнину у цей день жінки не шили, не пряли, не сукали ниток, не прали білизни, щоб не розгнівати свою покровительку. Найбільшими Мокошиними святами є п'ятниця на Русальному тижні та остання п'ятниця жовтня (так звані “бабські святки”). У колі Сварожому Мокоші відповідає сузір'я Водолія.

МАТИ СЛАВА

Що таке “слава”, здавалося б, усім відомо, і цим нікого не здивуєш. Тільки-от, хто який смисл вкладає у це поняття, і хто якої слави прагне... Зрештою, з огляду на християнське вчення, таке може перетворитися на гріх - “марнославство”. Проте, упевнені, що далеко не всі знають: у міфології древніх східних слов'ян-язичників (предків українців) була віща птиця, яку так і називали — Мати Слава...

Інші імена — Птиця Вишня, Магура (вони зустрічають рідше). Це — віща птиця, посланниця богів, яка співає воїнам пісню ратну, а народу — Божественну славу. Вона ж віщує майбутнє тим, хто вміє почути її таємну мову; знає все на світі: про створення світу, неба і землі, про богів Прави, духів і героїв, людей і звірів.

Мати Славу уявляли як прекрасну крилату діву у військових обладунках, яка своїм співом вселяє воїнам прагнення до перемоги над ворогами. Недаремно вона ще має ім'я Перуниця — подруга Перуна.

Мати Слава, за віруваннями наших предків, золотим крилом покриває воїнство своє на полі бою. Тут згодом вона виступила прообразом Покрови, Богородиці-Захисниці українських козаків. Це вона (Мати Слава) проводить загиблого воїна стежками Прави (Закону Всесвіту) до лук Сварожих — раю. Мати Слава дає йому повний ріг, щоб напитися води живої і мати життя вічне.

 

 

(0 Голосов)

 

Серед язичницьких богів східних слов'ян, які згадуються у Велесовій книзі, зустрічаємо ім'я Рода. Він, за уявленнями наших предків, є прабогом, творцем Всесвіту і роду людського. У Велесовій книзі читаємо: “І тут у Сварги наші пращури молили: у Роду і Рожаниць — джерело (криницю) випросили, а у Дуба — частку хліба нашого”.

Род — духовна енергія пращурів, що перебуває у Сварзі, дарує життя людям, звірям, птахам, дає родючий дощ полям і городам, посилає людині Долю. Це божество єднає всі покоління: померлих пращурів, їхніх живих нащадків і майбутні, ще не народжені гілки родів, тобто є зв'язком минулого, теперішнього і майбутнього,  виразником історії свого етносу, який формує його майбутнє. Род ототожнюється зі Сварогом, який оберігає український народ.

За старих часів, вшановуючи Рода, наші пращури читали “Рожденник” - книгу, у якій указані добрі і злі дні й часи та їх вплив на долю немовлят, тобто намагалися віщувати дитині долю.

 

(0 Голосов)

 

У давній українській міфології, язичницьких віруваннях наших пращурів доволі часто зустрічаються імена та категоріальні поняття — Права, Ява, Нава, Вогнебог...

Права — божественний закон, який править Всесвітом; Ява — проявлене життя людей і всіх земних істот; Нава — духовний світ померлих пращурів. Коли людина закінчить свій земний (явний) шлях, її тіло вмирає та переходить до Нави, а душа її піднімається до божественного світу, на луки Сварожі (у рай), і там, з волі Сварога, отримує нове тіло, щоб знову повернутися до життя (у Яву). Таким чином відбувається кругообіг душ через три світи: Прави, Яви і Нави.

Ява — текуча, рухома, скороминуща, тимчасова; Права і Нава — вічність.

Вогнебог — син Сварога, бог вогняних жертвоприношень. Вірогідно, колись народ зберігав у пам'яті всі дванадцять (або тринадцять) імен Сварожичів (згадаймо казку про дванадцять місяців).

Найвідомішим в Україні вважається Симаргл — Вогнебог, посередник між світом Яви та Прави (людей і богів), який несе молитви жертводавця до Сварги. Зображувався він у вигляді крилатого собаки (починаючи з трипільської доби), пізніше у вигляді вогняного сокола Рарога. Його стихія — повітря, через яке він несе від землі до неба молитви, що посилає богам людина, складаючи пожертву священному вогню. За кольором і напрямком жертовного вогню передбачали наслідки молінь: чи почули боги молитву, чи не хочуть брати її.

 

 

(0 Голосов)

 

Як це не парадоксально звучить, але в нашій духовній культурі (хоча, ми суспільство, здавалося б, “християнізоване”) і тепер доволі часто проявляється синкретизм: поєднання християнських і давніх язичницьких вірувань, уявлень. Особливо це помітно в часі відзначення великих церковних свят — Різдва Христового (зрештою, усіх різдвяних свят), Великодня, Трійці, Преображення Господнього... А, може, в цьому і є українська самобутність, уміємо залишатись собою...

В основі духовності кожного народу лежать світоглядні уявлення, котрі, зокрема, проявляються через систему вірувань. Народний світогляд українців має три основних таких пласти: демонологічний, міфологічний і християнський. Перший пов'язаний з персоніфікацією як надзвичайних природних явищ, так і конкретних предметів навколишнього світу, у яких вбачаються злі сили (демони) або присутність у них таких. Мусимо визнати, що сьогодні він є таки життєздатним. В основі другого пласта — обожнення природних, переважно небесних стихій, уособлених в образах богів. Система уявлень про богів (міфологія) вже відтворює їх певну ієрархію, виділяючи головних богів і другорядних, а також напівбогів (тих, що поєдналися з людьми). Християнська релігія (ніяк не заперечую моральному вченню Церкви!) абсолютизувала цю ієрархію, разом з тим намагаючись якщо не зруйнувати стару світоглядну систему, то максимально пристосувати її до своїх потреб.

Результатом такого протиборства ідей стало те, що людина несвідомо сповідує всі три релігійні течії, віри, і це відчувається й нині.

Як правило, усвідомлюючи, що ми — християни (беремо до уваги більшість населення України, незважаючи на конфесії), все ж паралельно часто віримо в упирів, русалок, відьом, “молимось на сонце”, що зійшло, нехай, навіть, це буде подумки, а не показово, демонстративно.

Багато хто з нас чув від свого дідуся чи бабусі (а від прадідуся чи прабабусі — поготів!) розповіді про великих богів, які над природою владні, а також про живих мерців, відьом, яких часто можна побачити над дахом, а то й відьма прибере подобу чорної кішки, чи про того ж лісовика, який живе у темному, глухому лісі... Не раз дітей лякали: “Не йди купатися, бо русалка, водяник чи утопленик потягнуть тебе на дно!..”. При цьому старенькі не забували хреститися. І це — природно...

 

 

(0 Голосов)

 

Трибог (Стрибог) — бог вітру, вихору, бурі, покровитель погоди, син Сварога (Сварожич). У Велесові книзі читаємо: “Стрибог свистів у степах”; “А Стрибог вітри яритиме на землю”. Про те, що вітри — Стрибожі онуки знаємо також із “Слова о полку Ігоревім”. Корінь “-стр-” мають слова, що позначають швидкість: стріла, струмінь, стріляти, стрімкий, стрімголов. Трибог (Стрибог) має ще ім'я Посвистач, напевно, від того, що вітер свистить у просторі.

1856 року у Козелецькому повіті на Чернігівщині Пантелеймон Куліш записав від 85-літньої бабусі розповідь та козацьку думу, у якій згадується Посвистач: “Люди ці веселі були, зовсім не те, що ми, християни; у них і Бога якось інакше звали, кажуть — Посвистач”.

За давніми переказами в околиці Лубен (у Мгарському монастирі) на стелі церкви було ліпне зображення Стрибога у вигляді старого діда з довгою бородою та кільцем у губах.

Інший давній переказ, записаний тим же Пантелеймоном Кулішем, розповідає: “Кажуть, що ото старий Вітер з закованими губами... Якби йому губи розкувати і він дмухнув на весь рот, усе б поздував на світі, гори з долинами б зрівняв, кінець світу був би... Колись таки йому розкують губи...”.