Реклама

Погода в Червонограді
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

Легенди

Окрему жанрову групу у фольклорній творчості українського народу становлять легенди. Легенда – це поетична оповідь про яку-небудь історичну подію, усне народне оповідання про чудесну пригоду, котра сприймається як достовірна. Легенда - приблизний синонім поняття міф; епічна розповідь про те, що відбувалося в незапам'ятні часи.

Як і перекази, легенди покликані зберегти у народній пам'яті й передати майбутнім поколінням знання про історичне минуле народу, пояснити причини виникнення різних явищ природи, їхню суть, зафіксувати народні уявлення наших пращурів про них. На відміну від переказів, легенди менш достовірні, у них допускається вигадане, фантастичне, неймовірне.  Але поряд з цим, легенди - це не прості вигадки, адже беруть свій початок з реальних подій. 

Хоча події у легенді нерідко перебільшуються, у народній свідомості вона все ж сприймається як достовірна розповідь, що відрізняє її від звичайної казки, а фантастичний зміст легенди трактується як диво, творене незвичайними людьми. Фантастика і вимисел легенди – саме ті чинники, за допомогою яких неясне стає зрозумілим, а неможливе – досяжним.

(1 Проголосовало)

 

У давніх народних повір'ях жаба, як і змія, наділена здатністю приносити людині добро або зло. За деякими легендами вона була створена самим Богом. Убивство жаби вважалося тяжким гріхом, яким людина могла накликати біду на себе та своїх близьких. Вважали, якщо палицею відігнати вужа або іншу змію (скажімо, гадюку), які напали на жабу, то така палиця набувала чудодійної сили, нею можна було відвертати грозові хмари, град, шукати скарби тощо. Водночас жаба виступала уособленням нечистої сили, її створення приписували чортові, відьми використовували у чаклунстві, а укуси цілком безпідставно вважали небезпечними і навіть смертельними. Наголошуємо: це не так! Жабу остерігалися брати в руки, боячись бородавок. У тому, що жаба перебігає (радше — перестрибує) дорогу або з'являється в хаті, вбачали недобру прикмету. Жаба здавна використовувалася у замовляннях, ворожіннях та інших магічних дійствах як приворотний або відворотний засіб. Займала вона помітне місце і в народній медицині. Мертву жабу прикладали до наривів як своєрідний компрес, що мав сприяти визріванню нариву. Особливо часто жабу використовували від лихоманки — клали за пазуху або лякали нею хворого. Щоправда, не знаємо, чи допомагало... Засушену жабу носили на ший як ладанку, інколи нею обкурювали важкохворих. Вірили, що молоко, в яке кинули жабу, здатне зцілити від укусу гадюки. Народні прикмети стверджують: - Кумкають жаби — наближається негода. - Весною жаби починають скреготати, коли прогримить перший грім. - Якщо жаби скрегочуть уночі — можна не чекати морозу. Давні спостереження підтверджують: жаба оселяється там, де буде влітку вдосталь вологи. Таким чином господарі вибирали місця для посіву.

(0 Голосов)

 

6 травня християни східного обряду вшановують Святого мученика і побідоносця Юрія (Георгія), який був страчений за віру у Христа 303 року.

У народному побуті українців Юрій вважається покровителем хліборобства і скотарства, а, отже, і людей цих професій. Тож ще у давнину свято набуло у нас особливої популярності. Ім'я Святого лицаря Юрія Побідоносця (на іконах достойника зображають на коні зі списом, яким він убиває лихого змія) зустрічається у багатьох народних піснях, переказах та легендах. Згідно зі стародавніми народними віруваннями, у цей день весна сходить на землю, тягнуться до сонця ярові культури, оживають озимі посіви, зеленіють луки, ліси й сади, гаї та діброви, а роса набуває цілющої властивості. Тому колись на Юрія ще до схід сонця збирали росу і промивали нею хворі очі, дівчата вмивалися, щоб гарними бути. Неодмінно ходили на поля, оглядали озимі посіви, влаштовували на межах спільні трапези.

Та найголовніша подія — перший після зими вигін худоби на пасовиська. На Гуцульщині розводили багаття зі скіпок, гілок глоду та сміття, переганяли через нього домашніх тварин, приповідаючи: “Дай Боже, аби стільки було маржини (худоби), скільки має бути попелу із цього курища”. Пастухів з отарами овець урочисто проводили на полонини. Щоправда, частіше це робили після свята.

Святий Юрій — також покровитель звірят. Тож вважали, що у його день вони збираються гуртом навколо небесного достойника і розмовляють між собою. Він навіть може призначити здобич для кожного, приміром, якого зайця віддати вовкові, бо вовк — його вірний пес. Аналогічні легенди знаходимо і про Святих Миколая Чудотворця та Спиридона (день вшанування останнього — 25 грудня). Популярний новорічний сюжет, коли вигаданий Дід Мороз збирає біля себе звірят і водить з ними довкола ялинки хороводи - не що інше, як невдало замасковане запозичення з християнських апокрифічних легенд.

Народні прикмети стверджують:

- Якщо піде дощ на Юрія — вродить хліб.

- На Юрія рясна роса — вдосталь трави.

- Якщо до Юрія дерева не розпустилися — рік буде голодним.

Підготував Тарас ЛЕХМАН.

 

 

(0 Голосов)

 

Обрядові дії, пов'язані з рослинністю, відігравали важливу роль в календарних святах українців, та й не тільки в них (календарних), бо часто використовувалися у повсякденні. Ці обряди мали забезпечити людині здоров'я, зміцнити добробут сім'ї, посилити плодоріддя землі й плодючість худоби, вберегти господарство від нечистої сили, “злого ока”, ворожбитів. Саме до таких рослинних символів належить дуб.

Він здавна користується в народі глибокою шаною. Ще стародавні слов'яни влаштовували біля лісових велетнів обрядові дійства. Звісно, з прийняттям християнства такі ритуали поступово відходили у минуле, а згодом канули в лету.

На Зелені свята молодь влаштовувала т. зв. “гральний дуб” (або “сухий дуб). Для цього у центрі села, іноді за околицею, ставили довгу жердину з прикріпленим зверху колесом від воза, прикрашали її травами, квітами, барвистими стрічками, обкопували невеликим рівчаком. Довкола такого “дуба” відбувалися ігри, що супроводжувалися спеціальними піснями. Цей обряд символізував буяння природи, спалах літа. Адже, за фенологічними спостереженнями, якщо зацвів дуб — прийшло справжнє літо. Не випадково на Трійцю, з-поміж іншої зелені, гілками дуба, рясно вкритими листом, прикрашають оселі. Це — і символ багатства, і міцності роду.

У народних думах та піснях дуб виступає в образі молодого козака. У пісні співається:

Чом дуб не зелений?

Лист хмара побила;

Козак невеселий -

Лихая година”.

В українському фольклорі дуб та береза часто порівнюються з козаком і його матір'ю. Ось, приміром, такий пісенний варіант:

Ой дуб до берези

Гіллям похилився,

Козак своїй матусеньці

До ніг уклонився”.

У весільних приповідках і побажаннях дуб виступає символом подружнього життя, міцного здоров'я та довголіття. Тож приповідають:

Дарую два дубочки,

Щоб жили в парі, як голубочки!”.

Або таке:

Дарую дуби, що в діброві,

Будьте дужі та здорові!”.

Коли народжувався син, батьки, за народним звичаєм, неодмінно висаджували два жолуді; а коли донька — висівали калинове зерня.

Підготував Тарас ЛЕХМАН.

 

 

(0 Голосов)

 

Кошового отамана Запорозької Січі Івана Сірка не раз, ще за життя героя, називали характерником, вовкулаком, людиною, що товаришує з нечистою силою, бо, за повір’ями, ні стріли, ні кулі його не брали, а ворожа шаблю відскакувала від тіла Івана Сірка. А якими подвигами він насправді прославився, що заслужив таку шану?..

Іван Сірко належав до видатних політичних діячів і козацьких полководців України, був учасником морського походу запорозьких козаків на чолі з Богданом Хмельницьким – штурмував турецьку фортецю Трапезунд; брав активну участь у Визвольній війні українського народу у 1648-1654 роках.

У середовищі українського козацтва Іван Сірко мав високий авторитет. Козаки спочатку обрали його вінницьким полковником. Після драматичних подій 1660 року і укладення гетьманом Юрієм Хмельницьким трактату з Польщею, згідно якого Україна знову поверталася під її владу, Іван Сірко подався на Запорожжя, щоб продовжити визвольну війну.

Протягом 1663-1680 років козаки вісім разів обирали його кошовим отаманом. (Кошовий отаман обирався щороку).

Запорожці під проводом Івана Сірка здійснили 100 походів на Кримське ханство і Туреччину, визволили десяток тисяч бранців. Турки назвали його «урук-шайтан» - чорт. Ще за життя його постать оповили легенди. Султан навіть наказав підданим, щоб в мечетях молилися за смерть Івана Сірка. Вороги лякали ним дітей…

Козацький ватажок неодноразово брав участь у повстаннях проти царських воєвод. А під час селянської війни 1670-1671 років у Росії Іван Сірко разом з правобережним гетьманом Петром Дорошенком листувався зі Степаном Разіним і домовлявся про спільні військові дії. Ці зв’язки стали причиною того, що у 1672 році царський уряд арештував Івана Сірка та відправив на заслання у Сибір до Тобольська. Запорожці негайно відрядили до Москви посольство з проханням(можливо, з вимогою) звільнити Івана Сірка. Цар змушений був поступитися.

Повернувшись на Січ, Іван Сірко здійснив ще 55 походів на Кримське ханство. Число легенд про кошового отамана тільки зростало.

Помер він 1 серпня 1680 року. Поховали Івана Сірка поблизу села Капулівка на січовому цвинтарі над Дніпром. Уже в радянські часи прах перенесли подалі від Каховського моря. На місці перепоховання спорудили пам'ятник.

 

Підготував Тарас ЛЕХМАН.

(0 Голосов)

 

У дитинстві ми не раз чули застереження від дорослих: «Не ображайте лелек навіть словом і думкою. Це – гріх! Вони – наші предки!». Лелек я не ображаю, навпаки, дуже люблю. Але скільки не запитував дорослих: «Чому лелеки – наші предки?», у відповідь вони розводили руками.

Розгадку підказала легенда із сивої давнини, яку недавно почув.

Раніше, в доісторичні часи, коли на Землі ще не було людей,  до нашої планети наблизилася Зоря-Венера, на якій вже жили люди.

Частина з них вирішила оселитися на Землі.  Спочатку послали на Землю Прадавню Мову, потім скинули зерна пшениці і аж тоді самі прилетіли на крилах лелек. Стали обожнювати цих птахів, які допомогли їм переселитися.

Тож споконвіків люди на Землі поклоняються Сонцю, Місяцю, Зорі-Венері і лелекам.

Звісно, Венера – не зоря, а планета, і життя на ній неможливе. Але легенда цікава!

 

Записав Маркіян ЛЕХМАН, школяр, слухач МАЛіЖу