Легенди

Окрему жанрову групу у фольклорній творчості українського народу становлять легенди. Легенда – це поетична оповідь про яку-небудь історичну подію, усне народне оповідання про чудесну пригоду, котра сприймається як достовірна. Легенда - приблизний синонім поняття міф; епічна розповідь про те, що відбувалося в незапам'ятні часи.

Як і перекази, легенди покликані зберегти у народній пам'яті й передати майбутнім поколінням знання про історичне минуле народу, пояснити причини виникнення різних явищ природи, їхню суть, зафіксувати народні уявлення наших пращурів про них. На відміну від переказів, легенди менш достовірні, у них допускається вигадане, фантастичне, неймовірне.  Але поряд з цим, легенди - це не прості вигадки, адже беруть свій початок з реальних подій. 

Хоча події у легенді нерідко перебільшуються, у народній свідомості вона все ж сприймається як достовірна розповідь, що відрізняє її від звичайної казки, а фантастичний зміст легенди трактується як диво, творене незвичайними людьми. Фантастика і вимисел легенди – саме ті чинники, за допомогою яких неясне стає зрозумілим, а неможливе – досяжним.

(0 Голосов)

 

Вихор — образ, що суттєво відрізняється від народних уявлень про вітер, який мав подобу сердитого вусатого дідугана. Вихор — різновид нечестивця, вкритий шерстю чорний чоловік з крилами, великими нігтями та хвостом. Живота вихор не має, і нутрощі його відкриті. Живе у полі або в скелі, постійно перелітаючи з місця на місце. Особливо рухливим вихор стає перед бурею. Коли він здіймається, то, казали, що це сам нечистий справляє весілля.

Потрапити у вихор вважалося небезпечним, оскільки це могло спричинити психічну хворобу або каліцтво.

У народній традиції існувала ціла система магічно-захисних дій, аби уникнути вихора. Зокрема вірили, що вихора можна вбити, кинувши у нього ножем...

ВІЙ

Вій — демонічна істота, що має образ старого дідугана з величезними бровами. Назву свою отримав через довгі й густі вії, що тягнуться аж до землі.

У народних переказах відомий ще під назвою шолудивий Буняк. Його погляд може вбити людину, від нього будинки западають під землю, а на їхньому місці утворюються озера або провалля. Поглядом може спопелити село чи місто. Однак від згубної дії його погляду рятує те, що Вій нікого не бачить крізь свої густі вії та брови.

 

Ймовірно, що з оповіданням про Вія пов'язані повір'я про недобрі очі й зурочення, згідно з якими від злого погляду все гине чи псується.

(0 Голосов)

 

Мишу бачили всі. У когось вона викликає посмішку, у когось огиду, переляк, у когось злобу, бо залізла у мішок із зерном, хтось відразу пригадує дитячі віршики, казки про хитру мишку, що спроможна обдурити котика... Але, погодьтесь, не всі знають про давні народні повір'я та прикмети, пов'язані з нею...

Миша — доволі популярний образ українського фольклору, насамперед казок. Вона, за народною уявою, вважається нечистою твариною. На Поділлі та Гуцульщині переказували, що миша прогризла дірку в Ноєвому ковчезі, і рід людський врятувався лише завдяки котові, який задушив мишу і заткнув дірку своїм хвостом.

Загальнопоширеним було вірування, що миша обов'язково перетвориться на кажана (летючу мишу), якщо з'їсть бодай крихту свяченої паски.

Мишу і кажана народ тісно пов'язував із світом відьом та чарівників, які можуть обертатися в цих тварин або перетворювати на них людей.

Кістки кажана використовували у ворожінні як приворотний засіб. На Прикарпатті вважали, що мертвий кажан, прикріплений над дверима стайні, здатен відганяти нечисту силу. Такі чудодійні властивості мала тільки прикріплена підкова.

Щоб уберегти збіжжя і продукти від миші, виконували спеціальні ритуальні дії або промовляли замовляння; комору з хлібом кропили свяченою водою. Бувало. Що їхні нірки закладали шматочками дерева, у яке влучила блискавка. Та найкращий спосіб — пустити у комору голодного кота...

З мишею пов'язані і народні прогностичні прикмети:

- Якщо миші ранньої осені ховаються до комори — на холодну й тривалу зиму; якщо пізньої — зима буде теплою.

 

- Миша мостить гніздо на вершечку копиці сіна чи соломи — зима буде холодною.

(0 Голосов)

 

Домашній улюбленець багатьох дбайливих господарів і господинь — півень (двір без нього — пустка) породив безліч повір'їв. Наприклад, його крик віщує наближення дня, відганяє від хати нечисту силу і злих духів.

У численних оповіданнях, легендах про відьом, чортів та упирів людина, що протистоїть потойбічному, має протриматися всю ніч, допоки на світанку тричі не заспіває півень. Тоді нечиста сила змушена відступити. Цей мотив знайшов яскраве втілення у повісті Миколи Гоголя “Вій”.

Побутувало й таке повір'я: якщо півень обходив навколо обійстя, а потім злітав на тин і співав, знали: треба чекати гостей. Вони прийдуть з того напрямку, куди горланить півень.

Бувало, що у давнину за півнем визначали приблизний час доби і навіть прогнозували погоду. Народна прикмета стверджує: “Півень зайшов у курник пізно ввечері — завтра буде дощ”.

Особливими властивостями народна уява наділяла червоного півня. Вважалося, що він приносить щастя, охороняє худобу від відьом, а маленьких дітей — від підміни нечистою силою. Щироковідомий переказ про червоного півня, який може показати прихований скарб, або й сам ототожнюється зі скарбом.

 

Зовсім протилежне, коли червоного півня асоціювали з вогем і вірили, якщо його образити, то він спопелить хату. Але це — лишень повір'я. Бо якщо дотримуватися правил пожежної безпеки, то нічого лихого не станеться. Отож, бережім себе!

(0 Голосов)

 

Змій у народній уяві українців — це не тільки небезпечний плазун, який може вжалити людину і завдати їй лиха, а то й принести смерть. Його ще сприймають і як уособлення злих демонічних сил та пов'язують з ним легенди і повір'я...

Справді, він — популярний персонаж української демонології та фольклору, зокрема тих творів, у яких тісно переплелися язичницькі, старозавітні і новозавітні (біблійні, християнські) мотиви та середньовічні літературні фантастичні сюжети.

Змієві завжди було притаманне зловороже ставлення до людей, він зваблює жінок і дівчат, пожирає дітей, вбиває чоловіків, спалює оселі, а то й цілі міста, села може спопелити тощо. Нічого доброго від нього не чекай! Словом, лиходій!

Як представник нечистої сили, Змій здатний перевтілюватись. Наприклад, ударившись об землю, прибирає вигляд молодого привабливого парубка; навіть без перевтілення спроможний розмовляти людською мовою, але це буде мова сатани. Легко пригадати біблійний сюжет про яблуко спокуси.

Звичайно він нагадує куль (кіп) соломи, з якого сипляться іскри. Проте може виглядати і як людина, тільки з кількома головами (найчастіше — трьома). Має ця міфологічна істота і крила, які знімає, ідучи межи люди.

Заманюючи дівчат, Змій підкидає на дорогу шовкову хустку, перстень чи запаску. Котра з дівчат підніме якусь річ і принесе додому, до тієї й ходитиме він ночами у вигляді парубка, допоки не зведе у могилу. Аби позбутися Змія, слід віднести знайдену річ назад.

Полює Змій і за людськими душами, підмовляючи людей записати їх за викуп.

 

 

(0 Голосов)

 

Оспіваний у народних піснях, кінь здавна мав пошану у людей, адже його роль у господарській діяльності та житті людини була (і почасти залишається) неабиякою важливою. Кінський череп наділявся властивостями оберега від нечистої сили, вважався символом родючості землі. Господарі нерідко застромляли його у тин на городі, щоб все родило, або тримали на пасіці, щоб бджоли велися, прикріплювали на клуні як охоронну силу від злих чарівників та інших нечестивих істот. Голову коня закопували під час будівництва греблі, щоб болотяний дідько не зміг її зруйнувати.

Вважалося, що зілля, яке проросло крізь очиці покинутого кінського черепа, має не тільки лікувальну, а й чудодійну силу. Але при необережному, неправильному поводженні, він може становити небезпеку, у ньому може зачаїтися зла сила. А її — не чіпай! Згадаймо давню легенду про Віщого Олега, коли із кінського черепа виповзла гадюка і вжалила князя.

Із цими давніми-прадавніми віруваннями тісно пов'язаний звичай прикрашати дах будівлі стилізованими кінськими головами, зверненими у протилежні боки. Оздоба, що мала назву “коник”, зустрічалася в оформленні інтер'єру хати. Такими ж фігурками декорували бокову опору мисника для посуду, поруччя крісел, диванів, лавок.

Загальнопоширеним було вірування, що знайти підкову удорозі є доброю прикметою. Не тільки у селах, а й у містах прибивали підкову до порога, щоб усяке йшло з добром до хати. Підкова, прикріплена до порога стайні, охороняла коней від злодіїв, а вкинута у дійницю оберігала корів від відьом, які могли забрати у неї молоко. Підкова над дверима — на щастя. Її дарували й молодим на весіллі, випікали печиво у вигляді підкови, яким частували гостей.

Водночас не менш поширеним було ставлення до коня як уособлення нечистої сили, котра могла перевтілитися у цю тварину. Відомим є казковий сюжет про відьму, яка обернулася конем і була покарана — їй підкували руки й ноги.

 

Втім, це — лишень повір'я...