Реклама

Погода в Червонограді
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

Легенди

Окрему жанрову групу у фольклорній творчості українського народу становлять легенди. Легенда – це поетична оповідь про яку-небудь історичну подію, усне народне оповідання про чудесну пригоду, котра сприймається як достовірна. Легенда - приблизний синонім поняття міф; епічна розповідь про те, що відбувалося в незапам'ятні часи.

Як і перекази, легенди покликані зберегти у народній пам'яті й передати майбутнім поколінням знання про історичне минуле народу, пояснити причини виникнення різних явищ природи, їхню суть, зафіксувати народні уявлення наших пращурів про них. На відміну від переказів, легенди менш достовірні, у них допускається вигадане, фантастичне, неймовірне.  Але поряд з цим, легенди - це не прості вигадки, адже беруть свій початок з реальних подій. 

Хоча події у легенді нерідко перебільшуються, у народній свідомості вона все ж сприймається як достовірна розповідь, що відрізняє її від звичайної казки, а фантастичний зміст легенди трактується як диво, творене незвичайними людьми. Фантастика і вимисел легенди – саме ті чинники, за допомогою яких неясне стає зрозумілим, а неможливе – досяжним.

(0 Голосов)

 

День Руфа (Руфи, Родіона) – 21 квітня – одне з найзагадковіших народних свята, пов’язане з давніми язичницькими віруваннями, які християнство так і не змогло викорінити. Відзначали його весняної пори, коли сонце зустрічається з місяцем. Щоправда, тепер про ці обрядові дійства згадують доволі рідко.

Очевидно, що колись Руф (язичницьке божество) виступав покровителем диких звірів, зокрема плазунів. Тож найбільше «руфнянських» легенд стосується гадюк. Люди вірили: на Руфа небезпечно йти до лісу, бо всюди повзають гади. У квітні вони справді прокидаються від зимового сну і вилазять з кубел. До гадюк у народі завжди негативне ставлення. У давнину від укусів люди змушені були рятуватися різними, тепер би сказали – нетрадиційними, методами, в т.ч. вдавалися і до замовлянь.

За народними повірями, якщо на Руфа вжалила гадюка, то потрібно якнайшвидше побігти до потічка, випередивши змію, вичавити кров з отрутою з рани, обмити рану чистою водою, промовити замовляння, а вже опісля помолитися. Останнє – вплив християнства.

Деякі господині виносили того дня на подвіря маленьких курчат, качат, гусят… - погрітися на сонечку. Робили таке із зав’язаними очима, щоб ворони і яструби осліпли. Аби був приплід домашньої птиці, збирали навколо себе соломинки і клали у сідала, де кури несуться.

А хто вперше на Руфа побачив журавлів у небі, брав грудочку землі, розмішував її з просом і висівав, щоб хліб добре родив.

 

Народна прикмета стверджує: «Якщо на Руфа добра погода – на сонячне літо; похмура – на дощове».

(0 Голосов)

 

У давнину на Чистий четвер припадав Нявський або Мертвецький Великдень. На Поліссі його ще називали Жильним.

Після Страсної відправи у церквах люди, прийшовши додому, влаштовували своєрідну Тайну Вечерю. Вона чимось нагадувала Багату кутю. Все це символізувало спільну вечерю з померлими родичами. Звідси й назва – Мертвецький Великдень.

За повірям, Бог тричі на рік відпускає праведні душі з того світу – коли колоситься жито (в язичництві – свято русалок, Русалії; у деяких регіонах їх називали нявками), на Спаса і в Чистий четвер, по закінченню Страсної відправи. Перед Великоднем протягом трьох днів – від четверга до неділі – вони перебувають у полях. А за три дні до Пасхи справляють свій Мертвецький Великдень.

У цей час душі покійників не бояться ні хреста, ні молитви, вони стають вельми агресивними, готові задушити першу ж зустрічну людину. Єдине спасіння – обмитися у Чистий четвер свяченою водою.

Відтак увечері на Нявський Великдень усі мерці за покликом третього дзвону встають з гробів і йдуть до церкви. Тут на них чекають священики, які також померли. Після відповідної проповіді відкриваються двері храму і всі заходять на Службу Божу. Біля вівтаря мають стояти небіжчики-діти і тримати в руках крашанки, набиті клоччям. Коли ж проспівають треті півні, всі розходяться по могилах.

Серед народу існувало безліч легенд і переказів на цю тему. Основний їх сюжет – якщо зустрітися з мертвими душами, то не оминути лиха.

 

Однак, це лишень повіря…

(1 Проголосовало)

(Легенда)

У Львові є багато завмерлих у камені Левів. І серед них тільки один-єдиний Білий Лев. Насправді, це - Князь Лев,на честь якого названо місто. Ні, він не помер,  а перетворився на кам’яного Білого Лева.

Вже впродовж кількох віків щоночі Білий  Князь Лев поволі, пихато, гонорово (адже – князь!)сходить зі свого кам’яного постаменту і мандрує вулицями Львова,оберігаючи місто від грабіжників.

Таке не кожному дано бачити. Білого  Князя Лева можуть побачити тільки добрі люди. Він до них муркотить, наче котик. Але , злочинці, не чувайтеся!..   Князь Лев милувати вас не буде!

Записав Маркіян Лехман.

P.S. Маліжани!  Відвідайте Львів! Це гостинне місто! Його називають «маленьким» Парижем, Віднем, Прагою, Краковом… Ви – добряки! Отож Білий Лев – Ваш друг!

 

(1 Проголосовало)

(Історичний переказ)

Подія відбувалася 1797-го року у мальовничому селі на березі Дунаю. Минуло вже 22 роки, як за наказом російської імператриці Катерини II генерал-поручник Петро Текелій ліквідував Запорізьку Січ.

Після цього багато козаків подалося за Дунай, заснували поселення і створили нову Задунайську Січ. До одного з колишніх запорожців завітав у гості хлопчина, аби розпитати про козацьке життя-буття, козацьку славу і звитягу…

Прийшов хлопчина і мовить до козака:

-Здорові були! – вклонився низенько. – А можна у вас дещо розпитати? Дуже цікавлюся козаччиною.

Старий козаченько відповідає:

-Так, звісно! Я буду дуже радий чимось допомогти, підказати, розповісти… Тим паче, ось такому хлопчині-джурі.

- Тож розкажіть мені, будь ласка, насамперед про себе, - вже став відважнішим, не таким сором’язливим  хлопчина, бо його назвали «джурою».

Козак глянув батьківським оком на хлопчину і почав вести мову:

-Я подався на Січ Запорізьку ще у 1765 році. Це було відразу після ліквідації Гетьманщини…

Хлопчина уважно слухав і ледь стримував сльози.

-Мене зустрів отаман, - продовжував старий козаченько .-  Запитавши звідкіля, чого на Січ подався, подивився пильно-пильно, чи, бува, не зрадник перед ним, чи не куплений ворогами.

-Бо хочу жити вільним! – відповів я гордовито.

-Але козаком бути нелегко! – запевнив отаман. – За волю треба воювати!

-Та все ж на Січ мене прийняли… Тоді Російська імперія вже тримала над нами управу. Однак ми вважали себе вільною нацією…

Хлопчина дивився старому в вічі, слухав, що козак розповідає про велич і звитягу Війська Запорізького, козацьку гордість і славу.

-Знай, дитино, - далі мовив старий козаченько, - що ти маєш шанувати своїх батьків, свою землю і вміти її захищати…

Короткі паузи мовчання переривалися сумними спогадами:

-Важким, трагічним видався останній рік існування Запорізької Січі. З усіх сторін нас ворог обліг. Багато братів-козаків поклали голови на полях битви. Сили виявились нерівними. Та, найприкріше, що дошкуляли зрадники…

-А що сталося з вами? – запитує хлопчина.

-Мене схопили і кинули до в’язниці. Хотіли стратити. Але тоді тривала російсько-турецька війна. Щоб воювати, сили у мене було вдосталь. Тож відправили на війну. Я пішов, бо і турки також завдали нашому народу багато лиха… Коли війна закінчилася, не став більше служити російському цареві. Втік і оселився у цьому  мальовничому селі на березі Дунаю. Тут доживаю свої останні літа…

Хлопчина пригорнувся до старого козаченька. Цього разу стримав сльози і твердо промовив: «Я люблю наші традиції, мову, народ, нашу Україну!».

Старий йому у відповідь: « Якщо ти любиш свою землю, то вона буде вільною!».

Маркіян ЛЕХМАН.

 

Учень Червоноградської СШ №8, слухач МАЛіЖу

(1 Проголосовало)

Дохристиянські вірування східних слов'ян – на жаль, малодосліджений пласт духовної культури, зокрема стосовно морального аспекту.

Природа для наших пращурів була сукупністю таємничих істот, що живуть і діють подібно людині. Варто, вважали язичники, здобути прихильність вищих сил чи навчитися з допомогою ритуально-магічних дій боротися з їх лихою вдачею, тоді людська діяльність стане успішною, всі справи підуть на лад, запанують гаразди…

З найдавніших часів у житті Природи, як вірили давні предки, виник дуалізм: вічне змагання світлого й темного, дня і ночі, літа і зими, добра і зла. З метою фіксації цих протилежностей було визнано співіснування двох богів-антиподів: Білобога і Чорнобога.

Перший бог – бог щастя, добра, білого (світлого) дня. Своїми функціями чи то безпосередніми діями, силою він протистояв Чорнобогу. Той уособлював нещастя, темряву, все лихе. Навіть поставав в образі злючого пса.

Не менш динамічно напруженими видаються в язичницькому пантеоні відносини божеств по жіночій лінії. Культ богині Берегині – концентрованого втілення добра й захисту від усяких негараздів – виник у часи принесення жертв упирям і тим же берегиням. У цих культових діях проявлялося задобрювання темних сил і вдячність охоронним (обереговим) силам.

Згодом Берегиня трансформується в хатню богиню, що захищає оселю, всю родину, насамперед діточок від хвороб, лютого звіра, злого ока (аби не врекли), смерті. Тому Берегиню вишивали виключно на білих рушниках, що вивішувалися над вікнами і дверима. Через них найшвидше може зайти зло. За уявленнями наших пращурів-язичників, вони (рушники) мали захищати від усього недоброго, чорних сил. До речі, Богоматір-Оранта – фреска, яка намальована на стінах Софії Київської, своєрідне християнське відтворення образу язичницької Берегині.

Яскраво вираженим антиподом Берегині в дохристиянській міфології виступала дочка Чорнобога Мара (Марена) – богиня зла, холоду, темної ночі, страшних сновидінь, привидів, хвороб (мору), смерті. За прадавніми переказами, вона повсякчас сіє на землі чвари, недуги, неправду, любить душити сплячих (особливо немовлят) та смоктати їхню кров. Буває, що постає в образі чорної кішки. Разом з лютим Змієм (також уособлення лихого) породила 13 доньок-хвороб, яких пустила по світу.

Згідно з повірям, Мара постійно  переслідує богиню неба Коляду, намагаючись завадити народженню Нового Сонця та прагнучи встановити царство вічної ночі, вічної темряви. Саме тому весною чи на свято Купала виготовляли соломяне опудало Марени і спалювали або топили його.

 

Бережімо своє!