Реклама

Погода в Червонограді
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

Легенди

Окрему жанрову групу у фольклорній творчості українського народу становлять легенди. Легенда – це поетична оповідь про яку-небудь історичну подію, усне народне оповідання про чудесну пригоду, котра сприймається як достовірна. Легенда - приблизний синонім поняття міф; епічна розповідь про те, що відбувалося в незапам'ятні часи.

Як і перекази, легенди покликані зберегти у народній пам'яті й передати майбутнім поколінням знання про історичне минуле народу, пояснити причини виникнення різних явищ природи, їхню суть, зафіксувати народні уявлення наших пращурів про них. На відміну від переказів, легенди менш достовірні, у них допускається вигадане, фантастичне, неймовірне.  Але поряд з цим, легенди - це не прості вигадки, адже беруть свій початок з реальних подій. 

Хоча події у легенді нерідко перебільшуються, у народній свідомості вона все ж сприймається як достовірна розповідь, що відрізняє її від звичайної казки, а фантастичний зміст легенди трактується як диво, творене незвичайними людьми. Фантастика і вимисел легенди – саме ті чинники, за допомогою яких неясне стає зрозумілим, а неможливе – досяжним.

(0 Голосов)

 

Обрядові дії, пов'язані з рослинністю, відігравали важливу роль в календарних святах українців, та й не тільки в них (календарних), бо часто використовувалися у повсякденні. Ці обряди мали забезпечити людині здоров'я, зміцнити добробут сім'ї, посилити плодоріддя землі й плодючість худоби, вберегти господарство від нечистої сили, “злого ока”, ворожбитів. Саме до таких рослинних символів належить дуб.

Він здавна користується в народі глибокою шаною. Ще стародавні слов'яни влаштовували біля лісових велетнів обрядові дійства. Звісно, з прийняттям християнства такі ритуали поступово відходили у минуле, а згодом канули в лету.

На Зелені свята молодь влаштовувала т. зв. “гральний дуб” (або “сухий дуб). Для цього у центрі села, іноді за околицею, ставили довгу жердину з прикріпленим зверху колесом від воза, прикрашали її травами, квітами, барвистими стрічками, обкопували невеликим рівчаком. Довкола такого “дуба” відбувалися ігри, що супроводжувалися спеціальними піснями. Цей обряд символізував буяння природи, спалах літа. Адже, за фенологічними спостереженнями, якщо зацвів дуб — прийшло справжнє літо. Не випадково на Трійцю, з-поміж іншої зелені, гілками дуба, рясно вкритими листом, прикрашають оселі. Це — і символ багатства, і міцності роду.

У народних думах та піснях дуб виступає в образі молодого козака. У пісні співається:

Чом дуб не зелений?

Лист хмара побила;

Козак невеселий -

Лихая година”.

В українському фольклорі дуб та береза часто порівнюються з козаком і його матір'ю. Ось, приміром, такий пісенний варіант:

Ой дуб до берези

Гіллям похилився,

Козак своїй матусеньці

До ніг уклонився”.

У весільних приповідках і побажаннях дуб виступає символом подружнього життя, міцного здоров'я та довголіття. Тож приповідають:

Дарую два дубочки,

Щоб жили в парі, як голубочки!”.

Або таке:

Дарую дуби, що в діброві,

Будьте дужі та здорові!”.

Коли народжувався син, батьки, за народним звичаєм, неодмінно висаджували два жолуді; а коли донька — висівали калинове зерня.

Підготував Тарас ЛЕХМАН.

 

 

(0 Голосов)

 

Кошового отамана Запорозької Січі Івана Сірка не раз, ще за життя героя, називали характерником, вовкулаком, людиною, що товаришує з нечистою силою, бо, за повір’ями, ні стріли, ні кулі його не брали, а ворожа шаблю відскакувала від тіла Івана Сірка. А якими подвигами він насправді прославився, що заслужив таку шану?..

Іван Сірко належав до видатних політичних діячів і козацьких полководців України, був учасником морського походу запорозьких козаків на чолі з Богданом Хмельницьким – штурмував турецьку фортецю Трапезунд; брав активну участь у Визвольній війні українського народу у 1648-1654 роках.

У середовищі українського козацтва Іван Сірко мав високий авторитет. Козаки спочатку обрали його вінницьким полковником. Після драматичних подій 1660 року і укладення гетьманом Юрієм Хмельницьким трактату з Польщею, згідно якого Україна знову поверталася під її владу, Іван Сірко подався на Запорожжя, щоб продовжити визвольну війну.

Протягом 1663-1680 років козаки вісім разів обирали його кошовим отаманом. (Кошовий отаман обирався щороку).

Запорожці під проводом Івана Сірка здійснили 100 походів на Кримське ханство і Туреччину, визволили десяток тисяч бранців. Турки назвали його «урук-шайтан» - чорт. Ще за життя його постать оповили легенди. Султан навіть наказав підданим, щоб в мечетях молилися за смерть Івана Сірка. Вороги лякали ним дітей…

Козацький ватажок неодноразово брав участь у повстаннях проти царських воєвод. А під час селянської війни 1670-1671 років у Росії Іван Сірко разом з правобережним гетьманом Петром Дорошенком листувався зі Степаном Разіним і домовлявся про спільні військові дії. Ці зв’язки стали причиною того, що у 1672 році царський уряд арештував Івана Сірка та відправив на заслання у Сибір до Тобольська. Запорожці негайно відрядили до Москви посольство з проханням(можливо, з вимогою) звільнити Івана Сірка. Цар змушений був поступитися.

Повернувшись на Січ, Іван Сірко здійснив ще 55 походів на Кримське ханство. Число легенд про кошового отамана тільки зростало.

Помер він 1 серпня 1680 року. Поховали Івана Сірка поблизу села Капулівка на січовому цвинтарі над Дніпром. Уже в радянські часи прах перенесли подалі від Каховського моря. На місці перепоховання спорудили пам'ятник.

 

Підготував Тарас ЛЕХМАН.

(0 Голосов)

 

У дитинстві ми не раз чули застереження від дорослих: «Не ображайте лелек навіть словом і думкою. Це – гріх! Вони – наші предки!». Лелек я не ображаю, навпаки, дуже люблю. Але скільки не запитував дорослих: «Чому лелеки – наші предки?», у відповідь вони розводили руками.

Розгадку підказала легенда із сивої давнини, яку недавно почув.

Раніше, в доісторичні часи, коли на Землі ще не було людей,  до нашої планети наблизилася Зоря-Венера, на якій вже жили люди.

Частина з них вирішила оселитися на Землі.  Спочатку послали на Землю Прадавню Мову, потім скинули зерна пшениці і аж тоді самі прилетіли на крилах лелек. Стали обожнювати цих птахів, які допомогли їм переселитися.

Тож споконвіків люди на Землі поклоняються Сонцю, Місяцю, Зорі-Венері і лелекам.

Звісно, Венера – не зоря, а планета, і життя на ній неможливе. Але легенда цікава!

 

Записав Маркіян ЛЕХМАН, школяр, слухач МАЛіЖу

(0 Голосов)

 

(Легенда)

Усі добре знають пісню «Боже великий єдиний, нам Україну храни…», яка давно стала церковним гімном (і це для різних конфесій), виявом віри у Всевишнього і кращу долю України. Можемо назвати її піснею-молитвою. Виявляється, що про неї складено легенду. І вона не такого вже й давнього походження, як і (за історичними мірками) пісня…

Якось Господь вирішив наділити дітей усього світу талантами. Вибирали кожен до душі. Французи вибрали елегантність і красу, британці – стриманість і вишуканість, угорці – любов до господарювання, німці – строгу дисципліну і порядок, швейцарці – точність, цигани – любов до мандрів, діти Росії – владність, Польщі – здатність торгувати, італійські одержали хист до музики, голландські – до живопису, іспанські – до запальних, пристрасних танців…

Обдарувавши усіх, хто що забажав, підвівся Господь зі святого трону, а поглянути, як вони розпоряджаються своїми дарунками-талантами. Належно розпоряджаються. Та раптом побачив у куточку дівчину. Вона була боса, одягнута у вишивану сорочку, руса коса до пояса переплетена синьою стрічкою, а на голову красується багряний вінок з червоної калини. Та й сама дівчина неймовірної вроди.

-Хто ти? Чого гірко плачеш-ридаєш? – запитав Господь.

-Я – Україна, а плачу, бо стогне моя земля від пролитої крові і пожеж. Сини мої на чужині, на чужинців працюють-батракують, вороги немилосердно знущаються з вдів і сиріт, у своїй хаті нема правди й волі.

-Чого ж ти не підійшла до мене скоріш? Я вже всі таланти роздав. Як же зарадити твоєму горю? – промовив у розпачі Господь Бог.

Дівчина, було, хотіла вже йти, та Господь, піднявши правицю, зупинив її і запропонував:

-Є у мене неоцінений дар, який прославить тебе на весь світ. Це – пісня, пісня-молитва.

 

Взяла дівчина-Україна дарунок і міцно притиснула його до серця. Поклонилася низенько Всевишньому і з ясним, осяйним обличчям та глибокою беззастережною вірою понесла пісню в народ. А зветься ця пісня «Боже великий єдиний, нам Україну храни…». Через цю пісню народ почав творити інші пісні.

(0 Голосов)

 

Давні руські літописи зберегли прекрасну легенду про перших князів нашої землі – засновників Києва: Кия, Щека , Хорива і сестру Либідь. А які ж факти свідчать на користь цієї легенди, тобто перетворюють її на правду?..

Історичність особи київського князя Кия засвідчують писемні джерела цього періоду, і то джерела не давньоруського (!) походження. Серед них – візантійські та арабські хронічки, у яких ідеться: разом з іншими антськими володарями він (Кий) очолює походи на Балкани приблизьмо між 534-545 роками. Можна вважати доведеним, що Кий був серед представників антського посольства до Константинополя, можливо, навіть, очолював дипломатичну місію.

Після смерті Кия його нащадки правили на землях Русі. Відомий український історик Михайло Брайчевський відзначає: «На тій стадії історії Київська держава становила федерацію «племінних» земель, кожна з яких була, по суті, незалежним княжінням, зобов’язаним Києву тільки даниною та необхідністю виставляти на вимогу великого князя певні військові контингенти».

Спочатку Київська Русь не була велика за територією, але пізніше приєднала до себе древлян, частину сіверян, дреговичів.

У середині IX століття на землях, які населяли східні словяни, сформувались три великі політичні обєднання. Вони відомі в арабських джерелах під назвами Куявія, Славія і Артанія. Як вважають історики, Куявія – це і є Київська Русь часів Аскольда і Діра, пізнішого наступника князя Кия, але не прямого спадкоємця.

Польський хроніст XV століття Ян Длугош, який користувався старовинними руськими літописами та іншими хронікальними першоджерелами, повідомляє, що після смерті братів Кия, Щека і Хорива, «успадковуючи по прямій лінії, їхні сини і небожі багато років панували серед русів, аж поки спадщина не перейшла до двох братів – Аскольда і Діра».

 

Отож, легенда легендою, але в ній є доля істини.