Легенди

Окрему жанрову групу у фольклорній творчості українського народу становлять легенди. Легенда – це поетична оповідь про яку-небудь історичну подію, усне народне оповідання про чудесну пригоду, котра сприймається як достовірна. Легенда - приблизний синонім поняття міф; епічна розповідь про те, що відбувалося в незапам'ятні часи.

Як і перекази, легенди покликані зберегти у народній пам'яті й передати майбутнім поколінням знання про історичне минуле народу, пояснити причини виникнення різних явищ природи, їхню суть, зафіксувати народні уявлення наших пращурів про них. На відміну від переказів, легенди менш достовірні, у них допускається вигадане, фантастичне, неймовірне.  Але поряд з цим, легенди - це не прості вигадки, адже беруть свій початок з реальних подій. 

Хоча події у легенді нерідко перебільшуються, у народній свідомості вона все ж сприймається як достовірна розповідь, що відрізняє її від звичайної казки, а фантастичний зміст легенди трактується як диво, творене незвичайними людьми. Фантастика і вимисел легенди – саме ті чинники, за допомогою яких неясне стає зрозумілим, а неможливе – досяжним.

(0 Голосов)

 

У давньому українському фольклорі, а згодом і не без впливу християнства, апокрифічних легенд та переказів, осика зазнала недоброї слави. Вона вважалася нечистим, заклятим деревом, оскільки на ній, за християнською легендою, повісився Іуда, який запродав Ісуса Христа. Ця ж легенда пояснювала постійне, навіть у безвітряну погоду тремтіння листя осики. Тому з її деревини не годилося споруджувати оселі, бо в такій оселі поселиться лихо.

Водночас осику використовували як один з найбільш надійних оберегів від відьом, упирів, іншої нечистої сили. Так, справді, вдавалися до марновірства наші пращури, навіть нехтували церквою... Наприклад, щоб уберегти молочну корову від посягання відьми, в огорожу довкола обори встромляли осикові кілки. За допомогою осикової палиці можна було примусити відьму знову обернутися твариною, повернути свій справжній вигляд. (Часто, за уявленнями, це була чорна кішка). Аби упир не міг вийти зі своєї могили, в неї уночі при  повному місяці вбивали осиковий кілок. Вдавалися до інших магічних дій, щоб “втихомирити”, “приструнити” упиря.

Так само вважали, що для припинення довготривалої засухи в могилу самогубця треба вкопати (але не вбивати!) кілок із осики і полити його водою. (Ні, щоб йти до церкви, молитися і просити у Всевишнього дощу...). З осиковою палицею можна було пройти вночі лісом, не остерігаючись нечистої сили.

Тільки  не вдавайтеся до марновірства! Це — гріх! Все сказане — це лише розповідь про один з давніх пластів нашої культури, і не більше!

Насправді, осика не така вже й погана. Її біла, м'яка й міцна деревина використовується для виготовлення фанери, діжок, у сірниковій промисловості. Це один з найкращих матеріалів для виготовлення штучного шовку. Бруньки та кору осики здавна застосовували у народній медицині для лікування різних хвороб. Осика — це й цінна сировина для фармацевтики...

Тарас ЛЕХМАН

 

(0 Голосов)

 

Ростуть у нас квіти — братики. Їх ще називають іван-та-марія, брат-і-сестра. Колись, за легендою, вони були людьми, братом і сестрою, які так і звалися — Іван та Марія. Не знаючи про своє родство, побралися, і за їхній тяжкий гріх ніхто їх не приймає до смерті...

Ходім, сестро, в темний ліс,

Нехай же нас звір поїсть...

А ліс каже: не прийму,

А звір каже: вижену!..

Ходім, сестро, горою,

Розсіймося травою:

Будуть люди зілля брати,

Сестру з братом споминати.

Я зацвіту жовтий цвіт,

Ти зацвітеш синій цвіт,

Буде слава на весь світ!..

(1 Проголосовало)

 

Перед тим, як вести Ісуса Христа на Голгофу, де мали Його розіп'яти, шукали дерево, з якого можна було б зробити хрест. Надибали на сосну. Але вона не годилася для виготовлення хреста, надто ненадійна...

З тих пір Бог поблагословив сосну, що вона стала вічно зеленою. А насіння її шишок — символом родючості і плодючості. Тому, готуючись до весілля, печуть солодке печиво у вигляді шишок. Його дарують молодятам, роздають усім гостям, пригощають ним випадкових перехожих.

 

(0 Голосов)

 

Вогонь — і друг, і ворог; він зігріває і він спопеляє, на ньому можна приготувати смачні страви і, водночас, він може поглинути все те, що ти надбав, навіть тебе самого...

У давнину в українській народно-побутовій культурі з вогнем пов'язували багато пересторог та легенд. Насамперед, як вважали наші предки, вогонь — святий і лаяти його не можна. Особливу пошану здобув так званий “живий вогонь”, який добували тертям поліна до поліна у день перед Святим Вечором, на Різдво Христове. Новий рік (Василія), перед Великоднем та у Великдень, на Семена. Жаринки з нього для розпалювання іншої печі нікому не давали, бо, якщо це зробити на Василія, то “рік не поведеться”. Такої перестороги особливо дотримувалися перед Великоднем, коли розпалювали “живий вогонь” для випікання пасок, бо “паска не вдасться”.

Святе ставлення до вогню побутувало у чабанів, які випасали отари овець на полонинах Карпат. Ватру вони також розпалювали “живим вогнем”. Її горіння підтримували протягом усього сезону випасання овець. Коли переганяли отари з місця на місце, то акуратно, бережно, щоб не згасли, переносили жаринки. Після завершення пастушого сезону, повертаючись з полонин додому, ватру не гасили. Вона сама мала догоріти, а пастухи щасливо повернутися з новими отарами на це місце наступного року.

Були впевнені, що вогонь уособлює образ мстивої людини. Кожна господиня повинна повидитися з вогнем чтиво й обережно. Розпалюючи вогонь, слід перехреститися, помолитися. Біля печі ставили кухлик зі свіжою, щойно набраною у криниці чи джерелі водою і клали поліно, щоб було чим вогню поживитися. Попіл підмітали тільки чистим віником і, взагалі, намагалися не кидати у вогонь брудні речі, бо той образиться. У Купальську ніч стрибали через полум'я тільки у чистому святковому одязі, щоб ще й “душу очистити”.

У давнину про вогонь здебільшого висловлювалися так: “Ми шануємо вогонь, як Всевишнього; він наш дорогий жаданий гість. Він, як розсердиться, образиться, то іншому вже цього (мова — про тепло) не дасть”.

Вогнем лякали лиходіїв: “Будеш у вічному полум'ї (пеклі) горіти!”. Вогнем заклинали, проклинали. Таке чинити,звісно, гріх! За тими ж народними віруваннями і за церковним вченням, висловлені тобою прокляття можуть на тебе і твій рід вернутися.

Побутували й інші повір'я:

- На вогонь не можна плювати, бо на тому світі будеш лизати розпечену сковороду.

- Вогники над могилами усопших означали, що над їхніми праведними душами світять ангели.

- Вогники на цвинтарях, окремих могилах і болотах вказують місця, де закопані скарби. Або ж, це самі скарби світять. Побачити такий вогник може тільки вибрана людина — щасливець. Якщо він кмітливий, то може легко заволодіти цим скарбом, кинувши у вогонь щось із власного одягу — свитину, сорочину, бриля, пояс... Тоді залишається тільки копати. Скарби чи гроші неодмінно знайдуться. І будуть вони заховані на глибині не вище зросту людини-копача.

Однак, ніхто ніколи таких щасливчиків ще не зустрічав...

 

Тарас ЛЕХМАН.

(1 Проголосовало)

 

У Карпатських горах один відважний парубок-мисливець покохав дівчину. Цьому позаздрила Зла Чаклунка і перетворила дівчину на зозулю.

До яких мольфарів, чаклунів, ворожбитів, знахарів тільки не звертався парубок, аби ті знову перетворили зозулю на дівчину, жоден з них не міг зняти прокляття, навести відворот, а Зла Чаклунка й слухати про це не хотіла.

У розпачі парубок звернувся до Господаря Лісу — Лісовика, щоб допоміг. Однак і Лісовик нічим зарадити не зміг. Тоді запропонував парубкові перетворити і його на зозулю-самця. Той погодився. Лісовик так і вчинив.

Відтоді парубок літає по лісу за дівчиною-зозулею і голосить: “Ку-ку, ку-ку!..”

 

І справді, у зозулі кує тільки самець.