Легенди

Окрему жанрову групу у фольклорній творчості українського народу становлять легенди. Легенда – це поетична оповідь про яку-небудь історичну подію, усне народне оповідання про чудесну пригоду, котра сприймається як достовірна. Легенда - приблизний синонім поняття міф; епічна розповідь про те, що відбувалося в незапам'ятні часи.

Як і перекази, легенди покликані зберегти у народній пам'яті й передати майбутнім поколінням знання про історичне минуле народу, пояснити причини виникнення різних явищ природи, їхню суть, зафіксувати народні уявлення наших пращурів про них. На відміну від переказів, легенди менш достовірні, у них допускається вигадане, фантастичне, неймовірне.  Але поряд з цим, легенди - це не прості вигадки, адже беруть свій початок з реальних подій. 

Хоча події у легенді нерідко перебільшуються, у народній свідомості вона все ж сприймається як достовірна розповідь, що відрізняє її від звичайної казки, а фантастичний зміст легенди трактується як диво, творене незвичайними людьми. Фантастика і вимисел легенди – саме ті чинники, за допомогою яких неясне стає зрозумілим, а неможливе – досяжним.

(1 Проголосовало)

 

ВОВКУЛАКА

До численних міфологічних істот, яких витворила народна уява, належить Вовкулака (Вовкун) — давній негативний персонаж української демонології.

Вовкулаки (за повір'ями) могли бути вроджені та зачаровані — обернені. Вродженою вовкулакою ставала людина, що народилася під знаком певної планети. Вірили також, що коли вагітна жінка побачить вовка, то в неї народиться дитина — вовкун.

Зачарованими ж вовкулаками стають ті, яких обертають у вовків чаклуни, відьми. Для цього достатньо було забути Бога і за вказівкою відьми перекинутись тричі через устромлений в землю ніж. Таке перевтілення відьма могла здійснити і без згоди на те людини. Тобто, людина ставала жертвою відьомських чарів.

На відміну від зачарованих вовкулак, що перебувають у вовчій подобі по кілька років, вроджені вовкулаки живуть у сім'ї як звичайні люди і лише у певний час, найчастіше вночі, перетворюються на вовків, об'єднуються з їхніми зграями і винищують худобу. Існували різні засоби повернути зачарованому вовкулаці людський образ (подобу). Приміром, стягнути з нього шкуру, провести через хомут, розірвати мотузку, що висить у нього на шиї, та інше.

 

ВОДЯНИК

У давнину чимало пересторог в уяві українців було пов'язано з Водяником (Водяним) — різновидом нечистої сили, одним з персонажів міфологічної демонології. Почасти і тепер лякають ним дітей: “Не йду купатися до ріки, бо той (водяний) затягне!”. Бешкетує він навіть узимку, коли водойми замерзли, тягне в ополонку...

Як і всі недобрі духи, що є на землі, водяник, згідно з українськими легендами про створення світу, походить від чорта. Отож, Бог скинув чорта та злих духів з неба і кожен із них летів до землі сорок днів. Коли ж Господь сказав: “Амінь!”, то хто де був, там і залишився: у воді — водяник (водяний), у болоті — болотяник, болотяний, у лісі — лісовик тощо. Проте коріння вірувань у водяника — значно глибше. Воно випливає з давнього язичницького поклоніння східних слов'ян божествам, пов'язаним із водяною стихією.

Водяник мав вигляд старезного діда, покритого водоростями, з довгою бородою і хвостом, як у риби. Міг перевтілюватися у різні істоти — дитину, козла, собаку, качура, ту ж рибу тощо. Цей володар річок, озер, ставків, усіх інших водоймищ головував над русалками та опікувався рибами.

Жив водяник здебільшого у вирах річок, біля млинів. Розгнівавшись та розлютившось, міг руйнувати греблі, млини, розливати ріки (створювати повені), топити людей. Для потіхи русалкам забирав у своє підводне царство дітей.

 

ДОМОВИК

У давнину вважали, що Домовик живе у кожному домі і має ще такі імена — Похатник, Господар, Хованець, Служка, Служака, Помічник.

Українське трактування домовика аналогічне уявленням інших народів. Іноді його вважали істотою невизначеного роду (воно). Проте найчастіше домовик змальовувався як невеличкий (вершків дванадцять заввишки) геть оброслий волоссям дідок. За добрих взаємин із ним, він забезпечував добробут родини, пильнував уночі худобу, колисав дитятко у люлечці. Водночас міг завдавати великих прикрощів тому, хто його розсердив.

Образ домовика — опікуна родинного вогнища переплітається з образом домашнього чорта — дідька. Побутували повір'я, що дідько сидить у курячому зноску і його може виховати кожен, хто виносить яйце дев'ять днів під пахвою.

 

Заможні господарі прагнули мати собі таких опікунів і регулярно ставили для них у кутку їжу.

(2 Голосов)

 

ЧЕРЕП

Одного разу пустельник Макарій знайшов людський череп і запитав:

- Кому належиш?

Череп відповів:

- Одному поганинові.

- А де твоя душа? - вів далі пустельник.

- У пеклі, - відповів череп.

- Чи далеко?

- Так далеко, як земля від неба.

- Чи є хтось в пеклі глибше, ніж ти? - запитує Макарій.

- Звичайно, жиди.

- Чи є хтось ще глибше?

- Так, - відповідає череп, - погані християни, котрих Бог відкупив Своєю Кров'ю, а вони Ним погордили. Вони знаходяться найглибше в пеклі.

 

А Я — ДОЧКА БОГА!”

Дочка французького короля Людовіка XV Луїза під час якоїсь суперечки з гордістю сказала до однієї з придворних пань:

- Прошу пам'ятати, що я — дочка короля!

Придворна дама спокійно відповіла:

- А я — дочка Бога!

 

ВОЛОДАР

У старих французьких хроніках міститься цікавий запис з історії одного графства. Після кривавого і бурхливого панування помер володар цього графства. Народ, виснажений безконечними війнами, бажав мати доброго, лагідного володаря. Померлий залишив двох неповнолітніх синів. Важко було передбачити, який з них буде лагідним. Підлеглі не могли вирішити, кого з них вибрати своїм правителем. Зажурившись, вирішили вибрати того, хто менш галасливий. Та коли зайшли до спальні, то побачили двох сплячих хлопчиків, милих, як ангели. Як один гарний-прегарний, так і другий. Кого вибрати?..

Поки стояли безпорадно, хтось зауважив, що п'ястухи одного хлопця затиснені, а інший спить спокійно — з відкритими долонями. Саме його і вибрали.

Хроніка зазначає, що він був добрим і лагідним володарем.

 

СЕЛЯНИН

Був собі селянин, який під час неврожаю завжди нарікав і говорив, що Бог повинен довірити йому справу погоди і дощів, бо, на його думку, Всевишній не дуже добре знає, як вести господарство.

Бог вислухав селянина і сказав:

- Цього року погодою будеш керувати ти. Отож роби, як тобі заманеться і як вважаєш за доцільне.

Селянин зрадів, відразу ж наказав, щоб була погода: “Нехай світить сонце!” - і сонце світило. Пізніше звелів: “Нехай буде дощ!” - і впав теплий дрібний дощик. Потім знову замовив сонячну погоду, потім знову замовив дощ...

Так минув рік. Збіжжя чудно росло. Радісно було на нього глянути.

- Нехай Бог приглянеться, як потрібно керувати погодою, - хизувався селянин.

Прийшли жнива. Селянин з гордістю взявся за серп, але ледь не вмер зі страху, бо колоски були пусті. Соломи багато, а зерна — ані трохи.

Приходить Бог і питає:

- Чи добрий врожай?

- Поганий, Господи, дуже поганий, - нарікає селянин.

- Але ж ти керував погодою, і все сталося за твоєю волею, - мовить Господь.

- Авжеж! І ніяк не можу цього зрозуміти. Світило вміру сонце, падав уміру дощ, але, незважаючи на це, врожаю нема...

- Так, тепер розумію, - промовив Господь. - Ти ніколи не просив вітру, який колише ниву, очищує повітря, схиляє колоски один до одного і запилює їх. Тому й нема врожаю...

Що не кажіть, але притча повчальна. Без Божої Мудрості і Ласки у нас нічого путнього не вийде...

(За книгою о. Петра ГАВРИЛЮКА-КУПЧИНСЬКОГО “Христос в терпінні та славі” підготував Тарас ЛЕХМАН).

 

 

(1 Проголосовало)

 

Ще у далеких пращурів українців — трипільців виробилось прихильне ставлення до змії. Її зображення не раз зустрічаємо серед орнаментів культури цієї епохи. Знак змії символізував мудрість, живучість, земну силу тощо, мав охоронне значення. Однак з часом таке ставлення змінилося на негативне, окрім до вужа, як оберегу, охоронця житла. І першою у ненависть потрапила гадюка. Ні, не тільки тому, що жалить, несе смертельну загрозу. Її ще й використовували у лихих магічних діях... Зокрема побутували оповідки про ворожбитів, які вміли скликати гадюк своїм свистом або грою на сопілці, приручати їх, а іноді насилати на людей, аби завдати шкоди. Навіть були доволі поширеними перекази про те, що той, хто скуштує відварене м'ясо гадюки, здобуде не тільки особливу мудрість, а й знання таємниць природи, здатність розуміти мову звірів і птахів, рослин. Отож йому навіть не потрібно шукати цвіту папороті у Купальську ніч.

На Прикарпатті вірили: змія завдячує своєю агресивністю чортові. І тепер старі гуцули приповідають: “Гадюка би була інша звірина, коби не він”. (Він — це лихий). У Карпатах часто ототожнювали з гадюкою будь-яких плазунів. Вважалося, що змія, яка вжалила людину, потім обов'язково повзе до води. Якщо потерпілий випередить її і першим дістанеться до води (річки або криниці, джерела), то він залишиться живим, а змія загине; якщо ж не встигне, то йому вже не буде порятунку. Щоб уберегтися від зустрічі з гадюкою, уникали промовляти вголос її назву (ім'я), натомість вживали займенники — вона, та, ота; прикметники — довга, погана. Особливо цього дотримувалися, коли йшли до лісу. На Воздвиження Чесного Хреста (27 вересня) гуцули відзначали так зване свято змії. Цього дня, за повір'ями, змії збираються до своїх зимових сховищ, облаштованих під землею, де залишаються зимувати до Благовіщеня (7 квітня) або до дня Руфа (21 квітня).

Досить часто змію чи окремі частини її тіла (в т.ч. гадюки) знахарі використовували в народній медицині. Цілющими властивостями наділялася шкіра, яку гадюка скидає під час линяння. Нею обкурювали хворого на лихоманку, прикладали до ран, фурункулів, вважали засобом, що сприяє росту волосся, застосовували при хворобах очей. Пастухи на гірських полонинах висохлою шкірою гадюки лікували себе і худобу від зміїних укусів. Із лікувальною метою вживали також гадючий жир, зуби та мозок.

 

Тарас ЛЕХМАН, журналіст

(0 Голосов)

Неодмінним учасником Меланчиного вертепу в часі Різдвяних свят є коза. В традиційних віруваннях українців вона відігравала неоднозначну роль. З одного боку ця тварина вважалася породженням диявола. Навіть побутувало уявлення, що відьма боїться кози і ніколи не відбере у неї молока, як, приміром, у корови. Козла тримали у стайні разом з кіньми для охорони їх від нечистої сили, а також для того, щоб чорт їздив саме на ньому (козлові) і не мучив коней. Але, з іншого боку, козу цінували й дякували їй за цілюще калорійне молоко, яке рятує від багатьох недуг. Тож прощали їй всі витівки та збитки. Недарма кажуть: “Вередлива коза”. Це — про тих, хто сам не знає, чого хоче.

 

Водночас коза символізує родючість і життєву силу. Ось тому її й “водять” під Старий Новий рік, себто у вечір на Василія (з 13 на 14 січня).

(0 Голосов)

 

В українській народній міфології мавки (нявки, бісиці) — істоти, що уособлюють душі дітей, котрі народилися мертвими або померли неохрещеними. Їх ще називають потречатами, страдчатами, повітрулями, лісними, лоскотинцями. (Це — лишень декілька із багатьох версій).

Мавки мають вигляд гарних молодих дівчат, що співом та зовнішністю приваблюють, заманюють хлопців і можуть залоскотати їх до смерті. На відміну від русалок, різновидом яких є мавки, останні мали довге лляне волосся.

У народі вірили, що на Зелені (Троїцькі) світа потерчата літали, перетворившись на птаха, і просили собі хрещення криками: “Христу, Христу!”. Вважалося, що в таких випадках треба кинути якусь хустину і назвати ім'я, промовивши: “Хрещу тебе!”. Після цього душа немовляти потрапляє в рай. Якщо ж цей обряд не здійснити до семи років, то немовля перетвориться на русалку або мавку (нявку), стане нечистим духом і завдаватиме людям шкоди.

 

Оберегом від мавок слугували часник, цибуля, полин.