Реклама

Погода в Червонограді
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

Легенди

Окрему жанрову групу у фольклорній творчості українського народу становлять легенди. Легенда – це поетична оповідь про яку-небудь історичну подію, усне народне оповідання про чудесну пригоду, котра сприймається як достовірна. Легенда - приблизний синонім поняття міф; епічна розповідь про те, що відбувалося в незапам'ятні часи.

Як і перекази, легенди покликані зберегти у народній пам'яті й передати майбутнім поколінням знання про історичне минуле народу, пояснити причини виникнення різних явищ природи, їхню суть, зафіксувати народні уявлення наших пращурів про них. На відміну від переказів, легенди менш достовірні, у них допускається вигадане, фантастичне, неймовірне.  Але поряд з цим, легенди - це не прості вигадки, адже беруть свій початок з реальних подій. 

Хоча події у легенді нерідко перебільшуються, у народній свідомості вона все ж сприймається як достовірна розповідь, що відрізняє її від звичайної казки, а фантастичний зміст легенди трактується як диво, творене незвичайними людьми. Фантастика і вимисел легенди – саме ті чинники, за допомогою яких неясне стає зрозумілим, а неможливе – досяжним.

(0 Голосов)

 

Домашній улюбленець багатьох дбайливих господарів і господинь — півень (двір без нього — пустка) породив безліч повір'їв. Наприклад, його крик віщує наближення дня, відганяє від хати нечисту силу і злих духів.

У численних оповіданнях, легендах про відьом, чортів та упирів людина, що протистоїть потойбічному, має протриматися всю ніч, допоки на світанку тричі не заспіває півень. Тоді нечиста сила змушена відступити. Цей мотив знайшов яскраве втілення у повісті Миколи Гоголя “Вій”.

Побутувало й таке повір'я: якщо півень обходив навколо обійстя, а потім злітав на тин і співав, знали: треба чекати гостей. Вони прийдуть з того напрямку, куди горланить півень.

Бувало, що у давнину за півнем визначали приблизний час доби і навіть прогнозували погоду. Народна прикмета стверджує: “Півень зайшов у курник пізно ввечері — завтра буде дощ”.

Особливими властивостями народна уява наділяла червоного півня. Вважалося, що він приносить щастя, охороняє худобу від відьом, а маленьких дітей — від підміни нечистою силою. Щироковідомий переказ про червоного півня, який може показати прихований скарб, або й сам ототожнюється зі скарбом.

 

Зовсім протилежне, коли червоного півня асоціювали з вогем і вірили, якщо його образити, то він спопелить хату. Але це — лишень повір'я. Бо якщо дотримуватися правил пожежної безпеки, то нічого лихого не станеться. Отож, бережім себе!

(0 Голосов)

 

Змій у народній уяві українців — це не тільки небезпечний плазун, який може вжалити людину і завдати їй лиха, а то й принести смерть. Його ще сприймають і як уособлення злих демонічних сил та пов'язують з ним легенди і повір'я...

Справді, він — популярний персонаж української демонології та фольклору, зокрема тих творів, у яких тісно переплелися язичницькі, старозавітні і новозавітні (біблійні, християнські) мотиви та середньовічні літературні фантастичні сюжети.

Змієві завжди було притаманне зловороже ставлення до людей, він зваблює жінок і дівчат, пожирає дітей, вбиває чоловіків, спалює оселі, а то й цілі міста, села може спопелити тощо. Нічого доброго від нього не чекай! Словом, лиходій!

Як представник нечистої сили, Змій здатний перевтілюватись. Наприклад, ударившись об землю, прибирає вигляд молодого привабливого парубка; навіть без перевтілення спроможний розмовляти людською мовою, але це буде мова сатани. Легко пригадати біблійний сюжет про яблуко спокуси.

Звичайно він нагадує куль (кіп) соломи, з якого сипляться іскри. Проте може виглядати і як людина, тільки з кількома головами (найчастіше — трьома). Має ця міфологічна істота і крила, які знімає, ідучи межи люди.

Заманюючи дівчат, Змій підкидає на дорогу шовкову хустку, перстень чи запаску. Котра з дівчат підніме якусь річ і принесе додому, до тієї й ходитиме він ночами у вигляді парубка, допоки не зведе у могилу. Аби позбутися Змія, слід віднести знайдену річ назад.

Полює Змій і за людськими душами, підмовляючи людей записати їх за викуп.

 

 

(0 Голосов)

 

Оспіваний у народних піснях, кінь здавна мав пошану у людей, адже його роль у господарській діяльності та житті людини була (і почасти залишається) неабиякою важливою. Кінський череп наділявся властивостями оберега від нечистої сили, вважався символом родючості землі. Господарі нерідко застромляли його у тин на городі, щоб все родило, або тримали на пасіці, щоб бджоли велися, прикріплювали на клуні як охоронну силу від злих чарівників та інших нечестивих істот. Голову коня закопували під час будівництва греблі, щоб болотяний дідько не зміг її зруйнувати.

Вважалося, що зілля, яке проросло крізь очиці покинутого кінського черепа, має не тільки лікувальну, а й чудодійну силу. Але при необережному, неправильному поводженні, він може становити небезпеку, у ньому може зачаїтися зла сила. А її — не чіпай! Згадаймо давню легенду про Віщого Олега, коли із кінського черепа виповзла гадюка і вжалила князя.

Із цими давніми-прадавніми віруваннями тісно пов'язаний звичай прикрашати дах будівлі стилізованими кінськими головами, зверненими у протилежні боки. Оздоба, що мала назву “коник”, зустрічалася в оформленні інтер'єру хати. Такими ж фігурками декорували бокову опору мисника для посуду, поруччя крісел, диванів, лавок.

Загальнопоширеним було вірування, що знайти підкову удорозі є доброю прикметою. Не тільки у селах, а й у містах прибивали підкову до порога, щоб усяке йшло з добром до хати. Підкова, прикріплена до порога стайні, охороняла коней від злодіїв, а вкинута у дійницю оберігала корів від відьом, які могли забрати у неї молоко. Підкова над дверима — на щастя. Її дарували й молодим на весіллі, випікали печиво у вигляді підкови, яким частували гостей.

Водночас не менш поширеним було ставлення до коня як уособлення нечистої сили, котра могла перевтілитися у цю тварину. Відомим є казковий сюжет про відьму, яка обернулася конем і була покарана — їй підкували руки й ноги.

 

Втім, це — лишень повір'я...

(1 Проголосовало)

 

У давніх народних повір'ях жаба, як і змія, наділена здатністю приносити людині добро або зло. За деякими легендами вона була створена самим Богом. Убивство жаби вважалося тяжким гріхом, яким людина могла накликати біду на себе та своїх близьких. Вважали, якщо палицею відігнати вужа або іншу змію (скажімо, гадюку), які напали на жабу, то така палиця набувала чудодійної сили, нею можна було відвертати грозові хмари, град, шукати скарби тощо. Водночас жаба виступала уособленням нечистої сили, її створення приписували чортові, відьми використовували у чаклунстві, а укуси цілком безпідставно вважали небезпечними і навіть смертельними. Наголошуємо: це не так! Жабу остерігалися брати в руки, боячись бородавок. У тому, що жаба перебігає (радше — перестрибує) дорогу або з'являється в хаті, вбачали недобру прикмету. Жаба здавна використовувалася у замовляннях, ворожіннях та інших магічних дійствах як приворотний або відворотний засіб. Займала вона помітне місце і в народній медицині. Мертву жабу прикладали до наривів як своєрідний компрес, що мав сприяти визріванню нариву. Особливо часто жабу використовували від лихоманки — клали за пазуху або лякали нею хворого. Щоправда, не знаємо, чи допомагало... Засушену жабу носили на ший як ладанку, інколи нею обкурювали важкохворих. Вірили, що молоко, в яке кинули жабу, здатне зцілити від укусу гадюки. Народні прикмети стверджують: - Кумкають жаби — наближається негода. - Весною жаби починають скреготати, коли прогримить перший грім. - Якщо жаби скрегочуть уночі — можна не чекати морозу. Давні спостереження підтверджують: жаба оселяється там, де буде влітку вдосталь вологи. Таким чином господарі вибирали місця для посіву.

(0 Голосов)

 

6 травня християни східного обряду вшановують Святого мученика і побідоносця Юрія (Георгія), який був страчений за віру у Христа 303 року.

У народному побуті українців Юрій вважається покровителем хліборобства і скотарства, а, отже, і людей цих професій. Тож ще у давнину свято набуло у нас особливої популярності. Ім'я Святого лицаря Юрія Побідоносця (на іконах достойника зображають на коні зі списом, яким він убиває лихого змія) зустрічається у багатьох народних піснях, переказах та легендах. Згідно зі стародавніми народними віруваннями, у цей день весна сходить на землю, тягнуться до сонця ярові культури, оживають озимі посіви, зеленіють луки, ліси й сади, гаї та діброви, а роса набуває цілющої властивості. Тому колись на Юрія ще до схід сонця збирали росу і промивали нею хворі очі, дівчата вмивалися, щоб гарними бути. Неодмінно ходили на поля, оглядали озимі посіви, влаштовували на межах спільні трапези.

Та найголовніша подія — перший після зими вигін худоби на пасовиська. На Гуцульщині розводили багаття зі скіпок, гілок глоду та сміття, переганяли через нього домашніх тварин, приповідаючи: “Дай Боже, аби стільки було маржини (худоби), скільки має бути попелу із цього курища”. Пастухів з отарами овець урочисто проводили на полонини. Щоправда, частіше це робили після свята.

Святий Юрій — також покровитель звірят. Тож вважали, що у його день вони збираються гуртом навколо небесного достойника і розмовляють між собою. Він навіть може призначити здобич для кожного, приміром, якого зайця віддати вовкові, бо вовк — його вірний пес. Аналогічні легенди знаходимо і про Святих Миколая Чудотворця та Спиридона (день вшанування останнього — 25 грудня). Популярний новорічний сюжет, коли вигаданий Дід Мороз збирає біля себе звірят і водить з ними довкола ялинки хороводи - не що інше, як невдало замасковане запозичення з християнських апокрифічних легенд.

Народні прикмети стверджують:

- Якщо піде дощ на Юрія — вродить хліб.

- На Юрія рясна роса — вдосталь трави.

- Якщо до Юрія дерева не розпустилися — рік буде голодним.

Підготував Тарас ЛЕХМАН.