Реклама

Погода в Червонограді
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

Легенди

Окрему жанрову групу у фольклорній творчості українського народу становлять легенди. Легенда – це поетична оповідь про яку-небудь історичну подію, усне народне оповідання про чудесну пригоду, котра сприймається як достовірна. Легенда - приблизний синонім поняття міф; епічна розповідь про те, що відбувалося в незапам'ятні часи.

Як і перекази, легенди покликані зберегти у народній пам'яті й передати майбутнім поколінням знання про історичне минуле народу, пояснити причини виникнення різних явищ природи, їхню суть, зафіксувати народні уявлення наших пращурів про них. На відміну від переказів, легенди менш достовірні, у них допускається вигадане, фантастичне, неймовірне.  Але поряд з цим, легенди - це не прості вигадки, адже беруть свій початок з реальних подій. 

Хоча події у легенді нерідко перебільшуються, у народній свідомості вона все ж сприймається як достовірна розповідь, що відрізняє її від звичайної казки, а фантастичний зміст легенди трактується як диво, творене незвичайними людьми. Фантастика і вимисел легенди – саме ті чинники, за допомогою яких неясне стає зрозумілим, а неможливе – досяжним.

(0 Голосов)

 

Що не кажіть, але світ української народної міфології (зокрема демонології) таки доволі багатий. До його численних персонажів належить й Упир — найдавніше уособлення зловорожих сил; покійник, що виходить з могили, аби висмоктувати з людей кров. Він міг з'являтися у різній подобі (собаки, кота, двох хлопчиків), ходити пішки або їздити на коні. Упир мав дві душі, одна з яких не покидала тіла і після смерті.

Вважали, що Упирі бувають родимі і роблені. Перші народжувалися із хвостиком. Робленим Упирем ставала людина, на яку навіяно дух нечистої сили. На Волині, приміром, вважали, що Упирем ставав кожний самовбивця.

Розпізнати Упиря можна було по шести пальцях на руках і ногах, а після смерті — по напрочуд свіжому яскраво-червоному обличчю.

Побутувало повір'я, що крім мертвого Упиря, в кожному селі був і живий, який захищав громаду від мертвого. Щоб знешкодити Упиря, в його могилу кидали жменьку маку, закопували осикового кілка, а подекуди й пробивали ним потилицю.

 

Втім, це — лишень повір'я...

(0 Голосов)

 

Серед численних персонажів української народної міфології зустрічаємо Скарбника. Хто він такий?..

Побутує кілька варіантів трактування цього образу. За одним, Скарбник — це вірний охоронець скарбів свого господаря, а також надійний помічник в усіх його справах. Проте після смерті господаря він з'являється зі зграєю круків і вириває запродану йому душу. Отож, служить господарю не задарма.

Інший варіант пов'язаний із популярним повір'ям про закопані та закляті скарби, які наділялися надзвичайними властивостями. Ці скарби поділялися на чисті й нечисті. До перших належали такі, що закопувалися людьми у часи лихоліть (війни, напади, пожежі, пограбування). На Гуцульщині, зокрема, такими вважалися скарби опришків. Інші ж скарби перебували під охороною нечистої сили.

Вірили, що раз на сім років закопані та закляті скарби пересушуються і горять. Ті, які охороняє Скарбник, якраз і є заклятими. Взяти їх може лише той, кому вони призначаються. Коли ж це буде стороння людина, то скарби неодмінно перетворяться на черепки, вугілля, гадюк або жаб. Бува, що відразу стають попелом.

Із надприродними властивосями грошових скарбів пов'язано також повір'я про інклюз — зачаровану монету, яка мала здатність притягувати інші монети й таким чином збагачувати свого господаря-власника. Опікав цю монету злий дух. Його, як і Домовика, можна було виховати собі із курячого зноска. Цей дух по смерті господаря забирав його душу.

Втім, шукай скарбів не на землі, а на Небі!

 

Підготував Тарас ЛЕХМАН.

(0 Голосов)

 

Лісовик. Хто він такий: добрий дух — охоронець лісу, старенький, невеличкого зросту дідуган, що все знає про ліс, чи, навпаки, злий дух?.. Як саме він сприймався у народній уяві українців?..

Лісовик — це міфологічний образ, який уособлював небезпеку, що підстерігає людину в лісі. Найчастіше змальовується як старезний кошлатий дід. На відміну від людей, Лісовик не має тіні. Про його нечисту природу свідчить і прагнення заполучити душі мисливців, які зрікаються Бога, щоб дістати у винагороду різну здобич. Лісовик зваблював жінок, збивав людей з дороги, вводив їх у блуд, і ті ходили по колу навколо одного і тогож місця. Заподіював чимало іншої шкоди грибникам, ягідникам, щоб не розкрадали його багатств. Мали від Лісовика лихо й ті, хто зрубував живі дерева. Ох, непереливки було їм! Лісовий охоронець міг наслати на них хворобу, смерть... Проте, приятелював зі знахарями, які збирали лихе зілля, аби звести людей.

Вірили, щоб задобрити Лісовика, на пеньку, неодмінно старому, порохнявому, слід покласти гостинця для нього — скибку хліба і дрібку солі. Допоки буде частуватися — не доршкулятиме вам.

Водночас існували версії, згідно з якими Лісовик був “пастухом від звіра”, тобто охороняв звірів і лісову птицю від хижаків, мисливців, інших небезпек.

Вважалося, що Лісовик бував не лише чоловічої, а й жіночої статі. Лісові люди вели своє господарство, створювали сім'ї і жили, як звичайні люди, хоч і походили від вовчиць, ведмедиць, олениць тощо.

Культ Лісовика був поширений по всій Україні, особливо на Гуцульщині та Поліссі.

БЛУД

- Тебе що, блуд вчепився?!. - не раз ми чули такий вислів. Та хто ж такий блуд? Виявляється, що персонаж давньої української міфології. Він — різновид нечистої сили, який не має виразної персоніфікації.

Згідно з легендою — це скинутий з неба злий дух, що не встиг приземлитися і завис у повітрі. Відтак Блуд чіпляється до кожного, хто випадково торкнеться його. Може прибрати вигляд птаха, дикої тварини, кота, собаки, чоловіка, світла тощо.

Найчастіше він чатує на роздоріжжі. Вчепившись у людину, Блуд може змушувати її блукати до повного знесилення на одному місці або завести в болото чи іншу пастку.

Серед численних захисних засобів проти Блуду бажано було знати дні своїх родин та хрестин; пригадати, на який день востаннє припадав Святий Вечір і які страви тоді подавали на стіл або хто стояв праворуч від людини, що заблукала. Вважали доцільним перевернути на собі сорочку.

 

Розсіювався Блуд, як й інша нечиста сила, з першим криком півня на світанку...

(0 Голосов)

 

Вихор — образ, що суттєво відрізняється від народних уявлень про вітер, який мав подобу сердитого вусатого дідугана. Вихор — різновид нечестивця, вкритий шерстю чорний чоловік з крилами, великими нігтями та хвостом. Живота вихор не має, і нутрощі його відкриті. Живе у полі або в скелі, постійно перелітаючи з місця на місце. Особливо рухливим вихор стає перед бурею. Коли він здіймається, то, казали, що це сам нечистий справляє весілля.

Потрапити у вихор вважалося небезпечним, оскільки це могло спричинити психічну хворобу або каліцтво.

У народній традиції існувала ціла система магічно-захисних дій, аби уникнути вихора. Зокрема вірили, що вихора можна вбити, кинувши у нього ножем...

ВІЙ

Вій — демонічна істота, що має образ старого дідугана з величезними бровами. Назву свою отримав через довгі й густі вії, що тягнуться аж до землі.

У народних переказах відомий ще під назвою шолудивий Буняк. Його погляд може вбити людину, від нього будинки западають під землю, а на їхньому місці утворюються озера або провалля. Поглядом може спопелити село чи місто. Однак від згубної дії його погляду рятує те, що Вій нікого не бачить крізь свої густі вії та брови.

 

Ймовірно, що з оповіданням про Вія пов'язані повір'я про недобрі очі й зурочення, згідно з якими від злого погляду все гине чи псується.

(0 Голосов)

 

Мишу бачили всі. У когось вона викликає посмішку, у когось огиду, переляк, у когось злобу, бо залізла у мішок із зерном, хтось відразу пригадує дитячі віршики, казки про хитру мишку, що спроможна обдурити котика... Але, погодьтесь, не всі знають про давні народні повір'я та прикмети, пов'язані з нею...

Миша — доволі популярний образ українського фольклору, насамперед казок. Вона, за народною уявою, вважається нечистою твариною. На Поділлі та Гуцульщині переказували, що миша прогризла дірку в Ноєвому ковчезі, і рід людський врятувався лише завдяки котові, який задушив мишу і заткнув дірку своїм хвостом.

Загальнопоширеним було вірування, що миша обов'язково перетвориться на кажана (летючу мишу), якщо з'їсть бодай крихту свяченої паски.

Мишу і кажана народ тісно пов'язував із світом відьом та чарівників, які можуть обертатися в цих тварин або перетворювати на них людей.

Кістки кажана використовували у ворожінні як приворотний засіб. На Прикарпатті вважали, що мертвий кажан, прикріплений над дверима стайні, здатен відганяти нечисту силу. Такі чудодійні властивості мала тільки прикріплена підкова.

Щоб уберегти збіжжя і продукти від миші, виконували спеціальні ритуальні дії або промовляли замовляння; комору з хлібом кропили свяченою водою. Бувало. Що їхні нірки закладали шматочками дерева, у яке влучила блискавка. Та найкращий спосіб — пустити у комору голодного кота...

З мишею пов'язані і народні прогностичні прикмети:

- Якщо миші ранньої осені ховаються до комори — на холодну й тривалу зиму; якщо пізньої — зима буде теплою.

 

- Миша мостить гніздо на вершечку копиці сіна чи соломи — зима буде холодною.