Легенди

Окрему жанрову групу у фольклорній творчості українського народу становлять легенди. Легенда – це поетична оповідь про яку-небудь історичну подію, усне народне оповідання про чудесну пригоду, котра сприймається як достовірна. Легенда - приблизний синонім поняття міф; епічна розповідь про те, що відбувалося в незапам'ятні часи.

Як і перекази, легенди покликані зберегти у народній пам'яті й передати майбутнім поколінням знання про історичне минуле народу, пояснити причини виникнення різних явищ природи, їхню суть, зафіксувати народні уявлення наших пращурів про них. На відміну від переказів, легенди менш достовірні, у них допускається вигадане, фантастичне, неймовірне.  Але поряд з цим, легенди - це не прості вигадки, адже беруть свій початок з реальних подій. 

Хоча події у легенді нерідко перебільшуються, у народній свідомості вона все ж сприймається як достовірна розповідь, що відрізняє її від звичайної казки, а фантастичний зміст легенди трактується як диво, творене незвичайними людьми. Фантастика і вимисел легенди – саме ті чинники, за допомогою яких неясне стає зрозумілим, а неможливе – досяжним.

(0 Голосов)

 

У давніх українців було своє розуміння Єдиносущного Бога, якого називали Великим Богом, Старим Богом чи Всебогом. А ще він був Бог-Творець — володар усіх таїн, земних і космічних.

Ідеї найвищого Єства і Прадіда засвідчують насамперед колядки. Як писав свого часу етнограф Ксенофонт Сосенко, християнська ідея про народження Спасителя світу якраз скріплює давню віру українців у Бога-Творця, що він навідається до них — своїх людей, дітей і принесе їм благословенство та охоронить від зла.

Думка про найвище єство і віра в нього були давнішими, ніж ідея Прадіда як Бога.

Язичницькі боги, як правило, мали по декілька імен. У річному Сварожому колі, наприклад, весняний бог Ярило дає рослинності ріст і силу, запліднює її. Тож він на цій порі був головним богом — Богом-Господарем буття. Влітку — це Смирагл, що наливає колос; восени — бог Світовид; а взимку — Коляда, бог торжества світла Дажбожого.

Тисячолітні вірування і звичаї предків донесли до нас через мову багато виразів із словом “Бог” - “Богзна”, “Бог з тобою”, “Поможи Боже”, “Дай, Боже, щастя”...

Про єдиного Бога згадується й у Велесовій книзі: “Бог є один і множествен...”.

 

 

(0 Голосов)

 

У новочасній літературі, як і в минулому, з'являється чимало легенд, переказів апокрифічного характеру, морально-богословських притч, які стають народними. Хоча, безперечно, вони мають яскраво виражене авторство, навіть, якщо ми й не знаємо імені письменника. Втім, погодьтесь, джерела для написання такого твору він черпав з народних уст. Ось притча про трьох приятелів людини, яка помирає.

... Був чоловік, який мав трьох приятелів: гроші, жінку і добрі діла.

Помираючи, він прощається з ними і каже до грошей:

- Бувайте здорові, бо я помираю!

А вони до нього:

- Прощавай, приятелю! Коли ти помреш, ми запалимо свічку за упокій твоєї душі.

Жінка при прощанні обіцяє провести його в останню путь на цвинтар.

Підходить третій приятель — його добрі діла.

- Прощавайте! - каже вмираючий.

Ті відповідають:

- Ні, не прощавайте, і навіть не до побачення, бо ми не розлучаємося з тобою. Доки ти живеш — ми з тобою; а по твоїй смерті ми будемо разом з тобою до Вічності.

Чоловік помер. Гроші запалили свічку, жінка провела його в останню путь на цвинтар, а добрі діла пішли з ним на Божий Суд.

Отож, творімо добрі діла!

 

 

(0 Голосов)

 

Тече через Червоноград (колишній Кристинопіль) річка Солокія, яка впадає у Західний Буг. Топонімічний переказ так пояснює походження її назви:

- Давним-давно, за княжих часів вельможа закохався у селянську дівчину Солокію — яснооку світлу красуню. Якось запросив її на полювання (лови) дикого звіра. Та сталося, що стріла вельможі випадково потрапила у серце дівчини, вбила насмерть. Дівчина впала у безіменну ріку, води якої понесли її у безвість. З тих часів річку називають Солокія...

 

(0 Голосов)

 

 

Як це не парадоксально звучить, але чорт — один з найпопулярніших персонажів української демонології, фольклору, а після прийняття християнства — ще й апокрифічних легенд. Він завжди уособлює ворожі людині сили. Ще його називають — біс, диявол, дідько, люципер, сатана, лихий, щезник, злий... Аби не згадувати чорта, то казали — той. “Це той натворив”.

Чорт у народній уяві виступає одночасно зооморфною й антропоморфною істотою, тобто — і тварина, і людина... Розумій, як хочеш. Його звірину природу видають хвіст, баранячі або козячі роги, кігті на руках і копита на нижніх кінцівках, інколи курячі ноги або крила кажана, собача морда чи свиняче рило. Характерні прикмети — довгий ніс, палаючі очі, густе чорне волосся. Інколи чорта уявляли у вигляді іноземця, вбраного у коротеньку куртку або фрак, вузенькі панталони, з кумедним капелюхом на голові та люлькою в зубах.

Звичайне помешкання чорта — млин, глибокі провалля, напівзруйновані будівлі, зарості бузини тощо.

Функції чорта досить широкі (але обмежені, бо хоч він сильний, лукавий, підступний, але не всесильний): він усіляко шкодить людям, насилає хвороби, зводить жінок, полює на людські душі, штовхає на злочини і прикрі вчинки. Особливо страшний він для нехрещених дітей, яких може підмінити. Вірили, що з чортом можна укласти угоду та найняти його на службу, але тільки тоді, коли закладеш йому свою душу. Такі угоди, як правило, укладали вночі на перехресті доріг, а підписували кров'ю з мізинця.

Разом з тим у народному фольклорі з'явилися численні перестороги щодо лихого, поради, як захистити себе. Зокрема, не заводь з чортом жарти, але насміхайся над ним, будь зверхнім над лихим, бо за тобою Хрест Святий. Ніколи не бери від чорта грошей, бо золоті монети перетворяться на черепки, як тільки чорт щезне з третіми півнями, а паперові — на зів'яле або пожовкле листя. Не пий горілки, яку пропонує чорт, а випий ковток свяченої води.

Чорт часто вдається до перевтілень, причому прибирає подобу не лише людей і тварин, а й неживих предметів (як от камінь посеред дороги; коли спіткнешся, то не раз чортихнешся, згадаєш лихого). В українських апокрифічних легендах чорт виступає суперником й антиподом Бога, однак також робить свій внесок у творення світу. Саме він навчив людей ковальства (тільки потім став боятися ковалів; наприклад, згадайте Вакулу з “Вечорів на хуторі біля Диканьки”), винайшов вогонь (за іншими версіями — навчив людей добувати і підтримувати його), млин, скрипку, дуду, горілку, тютюн... Йому приписували такі плоди технічного прогресу, як фабрики, заводи, залізниці, велосипед, а що вже говорити про “чортове колесо” та інші розважальні атракціони.

Для традиційної народної свідомості (зокрема для українців) чорт виступає уособленням таємничої сили, якою клянуть своїх ворогів. Найпростіше: «піти під три чорти». Втім, прокляття, лихе слово можуть повернутися на вас. Але чорт боїться хреста, блискавки — громових стріл святих Іллі і Михайла, взагалі боїться всього свяченого. Захиститися від нього можна за допомогою спеціальної молитви і магічного кола.

Все ж, чорт — досить комічна і безталанна істота. В українському фольклорі він завжди є об'єктом жартів, насмішок, анекдотів. У боротьбі з ним люди, звичайно, виходять переможцями. Звідси й прислів'я: “Не такий страшний чорт, як його малюють...”. Не обділений чорт увагою й в українській художній літературі, творах Миколи Гоголя, Григорія Квітки-Основ'яненка, Івана Нечуя-Левицького та інших авторів.

 

 

(0 Голосов)

 

У давньому українському фольклорі, а згодом і не без впливу християнства, апокрифічних легенд та переказів, осика зазнала недоброї слави. Вона вважалася нечистим, заклятим деревом, оскільки на ній, за християнською легендою, повісився Іуда, який запродав Ісуса Христа. Ця ж легенда пояснювала постійне, навіть у безвітряну погоду тремтіння листя осики. Тому з її деревини не годилося споруджувати оселі, бо в такій оселі поселиться лихо.

Водночас осику використовували як один з найбільш надійних оберегів від відьом, упирів, іншої нечистої сили. Так, справді, вдавалися до марновірства наші пращури, навіть нехтували церквою... Наприклад, щоб уберегти молочну корову від посягання відьми, в огорожу довкола обори встромляли осикові кілки. За допомогою осикової палиці можна було примусити відьму знову обернутися твариною, повернути свій справжній вигляд. (Часто, за уявленнями, це була чорна кішка). Аби упир не міг вийти зі своєї могили, в неї уночі при  повному місяці вбивали осиковий кілок. Вдавалися до інших магічних дій, щоб “втихомирити”, “приструнити” упиря.

Так само вважали, що для припинення довготривалої засухи в могилу самогубця треба вкопати (але не вбивати!) кілок із осики і полити його водою. (Ні, щоб йти до церкви, молитися і просити у Всевишнього дощу...). З осиковою палицею можна було пройти вночі лісом, не остерігаючись нечистої сили.

Тільки  не вдавайтеся до марновірства! Це — гріх! Все сказане — це лише розповідь про один з давніх пластів нашої культури, і не більше!

Насправді, осика не така вже й погана. Її біла, м'яка й міцна деревина використовується для виготовлення фанери, діжок, у сірниковій промисловості. Це один з найкращих матеріалів для виготовлення штучного шовку. Бруньки та кору осики здавна застосовували у народній медицині для лікування різних хвороб. Осика — це й цінна сировина для фармацевтики...

Тарас ЛЕХМАН