Реклама

Погода в Червонограді
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

Легенди

Окрему жанрову групу у фольклорній творчості українського народу становлять легенди. Легенда – це поетична оповідь про яку-небудь історичну подію, усне народне оповідання про чудесну пригоду, котра сприймається як достовірна. Легенда - приблизний синонім поняття міф; епічна розповідь про те, що відбувалося в незапам'ятні часи.

Як і перекази, легенди покликані зберегти у народній пам'яті й передати майбутнім поколінням знання про історичне минуле народу, пояснити причини виникнення різних явищ природи, їхню суть, зафіксувати народні уявлення наших пращурів про них. На відміну від переказів, легенди менш достовірні, у них допускається вигадане, фантастичне, неймовірне.  Але поряд з цим, легенди - це не прості вигадки, адже беруть свій початок з реальних подій. 

Хоча події у легенді нерідко перебільшуються, у народній свідомості вона все ж сприймається як достовірна розповідь, що відрізняє її від звичайної казки, а фантастичний зміст легенди трактується як диво, творене незвичайними людьми. Фантастика і вимисел легенди – саме ті чинники, за допомогою яких неясне стає зрозумілим, а неможливе – досяжним.

(1 Проголосовало)

 

Ще у далеких пращурів українців — трипільців виробилось прихильне ставлення до змії. Її зображення не раз зустрічаємо серед орнаментів культури цієї епохи. Знак змії символізував мудрість, живучість, земну силу тощо, мав охоронне значення. Однак з часом таке ставлення змінилося на негативне, окрім до вужа, як оберегу, охоронця житла. І першою у ненависть потрапила гадюка. Ні, не тільки тому, що жалить, несе смертельну загрозу. Її ще й використовували у лихих магічних діях... Зокрема побутували оповідки про ворожбитів, які вміли скликати гадюк своїм свистом або грою на сопілці, приручати їх, а іноді насилати на людей, аби завдати шкоди. Навіть були доволі поширеними перекази про те, що той, хто скуштує відварене м'ясо гадюки, здобуде не тільки особливу мудрість, а й знання таємниць природи, здатність розуміти мову звірів і птахів, рослин. Отож йому навіть не потрібно шукати цвіту папороті у Купальську ніч.

На Прикарпатті вірили: змія завдячує своєю агресивністю чортові. І тепер старі гуцули приповідають: “Гадюка би була інша звірина, коби не він”. (Він — це лихий). У Карпатах часто ототожнювали з гадюкою будь-яких плазунів. Вважалося, що змія, яка вжалила людину, потім обов'язково повзе до води. Якщо потерпілий випередить її і першим дістанеться до води (річки або криниці, джерела), то він залишиться живим, а змія загине; якщо ж не встигне, то йому вже не буде порятунку. Щоб уберегтися від зустрічі з гадюкою, уникали промовляти вголос її назву (ім'я), натомість вживали займенники — вона, та, ота; прикметники — довга, погана. Особливо цього дотримувалися, коли йшли до лісу. На Воздвиження Чесного Хреста (27 вересня) гуцули відзначали так зване свято змії. Цього дня, за повір'ями, змії збираються до своїх зимових сховищ, облаштованих під землею, де залишаються зимувати до Благовіщеня (7 квітня) або до дня Руфа (21 квітня).

Досить часто змію чи окремі частини її тіла (в т.ч. гадюки) знахарі використовували в народній медицині. Цілющими властивостями наділялася шкіра, яку гадюка скидає під час линяння. Нею обкурювали хворого на лихоманку, прикладали до ран, фурункулів, вважали засобом, що сприяє росту волосся, застосовували при хворобах очей. Пастухи на гірських полонинах висохлою шкірою гадюки лікували себе і худобу від зміїних укусів. Із лікувальною метою вживали також гадючий жир, зуби та мозок.

 

Тарас ЛЕХМАН, журналіст

(0 Голосов)

Неодмінним учасником Меланчиного вертепу в часі Різдвяних свят є коза. В традиційних віруваннях українців вона відігравала неоднозначну роль. З одного боку ця тварина вважалася породженням диявола. Навіть побутувало уявлення, що відьма боїться кози і ніколи не відбере у неї молока, як, приміром, у корови. Козла тримали у стайні разом з кіньми для охорони їх від нечистої сили, а також для того, щоб чорт їздив саме на ньому (козлові) і не мучив коней. Але, з іншого боку, козу цінували й дякували їй за цілюще калорійне молоко, яке рятує від багатьох недуг. Тож прощали їй всі витівки та збитки. Недарма кажуть: “Вередлива коза”. Це — про тих, хто сам не знає, чого хоче.

 

Водночас коза символізує родючість і життєву силу. Ось тому її й “водять” під Старий Новий рік, себто у вечір на Василія (з 13 на 14 січня).

(0 Голосов)

 

В українській народній міфології мавки (нявки, бісиці) — істоти, що уособлюють душі дітей, котрі народилися мертвими або померли неохрещеними. Їх ще називають потречатами, страдчатами, повітрулями, лісними, лоскотинцями. (Це — лишень декілька із багатьох версій).

Мавки мають вигляд гарних молодих дівчат, що співом та зовнішністю приваблюють, заманюють хлопців і можуть залоскотати їх до смерті. На відміну від русалок, різновидом яких є мавки, останні мали довге лляне волосся.

У народі вірили, що на Зелені (Троїцькі) світа потерчата літали, перетворившись на птаха, і просили собі хрещення криками: “Христу, Христу!”. Вважалося, що в таких випадках треба кинути якусь хустину і назвати ім'я, промовивши: “Хрещу тебе!”. Після цього душа немовляти потрапляє в рай. Якщо ж цей обряд не здійснити до семи років, то немовля перетвориться на русалку або мавку (нявку), стане нечистим духом і завдаватиме людям шкоди.

 

Оберегом від мавок слугували часник, цибуля, полин.

(0 Голосов)

 

Звісно, лихословити — великий гріх, тим паче, вживати лихі слова щодо дітей. Але дорослі, на жаль, не раз дошкуляють дітям за непослух їдким - “одмінок” або “відмінче”. Що стоїть за цим словом?..

Одмінок, відмінче, обмінчук, відміна — це дитина, підмінена нечистою силою. У давнину українці вірили, що дика баба чи зла богиня може викрасти людське немовля, підкинувши натомість своє.

Впізнати одмінка можна за мішкуватою будовою тіла (маленька голова, велике черево, тонкі ноги). Підмінені діти невгамовно кричали й погано розвивалися. Подекуди їм приписували здатність змінювати розміри свого тіла. Одмінок міг вигодовуватися у людей до двадцяти років.

Аби позбутися одмінка, радилося винести його у мішку на перехрестя доріг чи кинути на смітник. Тоді нечиста, побачивши свою дитину, забере її.

 

Загальнопоширеною була засторога: не слід лихословити і згадувати нечистого (особливо після заходу сонця), щоб не накликати його на свою дитину.

(0 Голосов)

 

Хто такі в українській міфології Песиголовці?.. Їх ще називають — Бесиголовці, Сироїди. Це — міфічні велетні-людоїди, що вирізнялися нечуваною жорстокістю. Мали вигляд вкритої шерстю людини з собачою головою, одним оком посеред чола, іноді з рогом.

За народними переказами, жили десь у Туреччині чи на краю землі. Пересувалися вони дуже швидко, чіпляючись один за одного. Були й велети жіночої статі — одноокі баби.

 

У цілому, Песиголовці — це трансформування в народній уяві уособлення небезпеки від чужоземних ворожих народів.