Легенди
Окрему жанрову групу у фольклорній творчості українського народу становлять легенди. Легенда – це поетична оповідь про яку-небудь історичну подію, усне народне оповідання про чудесну пригоду, котра сприймається як достовірна. Легенда - приблизний синонім поняття міф; епічна розповідь про те, що відбувалося в незапам'ятні часи.
Як і перекази, легенди покликані зберегти у народній пам'яті й передати майбутнім поколінням знання про історичне минуле народу, пояснити причини виникнення різних явищ природи, їхню суть, зафіксувати народні уявлення наших пращурів про них. На відміну від переказів, легенди менш достовірні, у них допускається вигадане, фантастичне, неймовірне. Але поряд з цим, легенди - це не прості вигадки, адже беруть свій початок з реальних подій.
Хоча події у легенді нерідко перебільшуються, у народній свідомості вона все ж сприймається як достовірна розповідь, що відрізняє її від звичайної казки, а фантастичний зміст легенди трактується як диво, творене незвичайними людьми. Фантастика і вимисел легенди – саме ті чинники, за допомогою яких неясне стає зрозумілим, а неможливе – досяжним.
| 13 червня 2016
Ще у далеких пращурів українців — трипільців виробилось прихильне ставлення до змії. Її зображення не раз зустрічаємо серед орнаментів культури цієї епохи. Знак змії символізував мудрість, живучість, земну силу тощо, мав охоронне значення. Однак з часом таке ставлення змінилося на негативне, окрім до вужа, як оберегу, охоронця житла. І першою у ненависть потрапила гадюка. Ні, не тільки тому, що жалить, несе смертельну загрозу. Її ще й використовували у лихих магічних діях... Зокрема побутували оповідки про ворожбитів, які вміли скликати гадюк своїм свистом або грою на сопілці, приручати їх, а іноді насилати на людей, аби завдати шкоди. Навіть були доволі поширеними перекази про те, що той, хто скуштує відварене м'ясо гадюки, здобуде не тільки особливу мудрість, а й знання таємниць природи, здатність розуміти мову звірів і птахів, рослин. Отож йому навіть не потрібно шукати цвіту папороті у Купальську ніч.
На Прикарпатті вірили: змія завдячує своєю агресивністю чортові. І тепер старі гуцули приповідають: “Гадюка би була інша звірина, коби не він”. (Він — це лихий). У Карпатах часто ототожнювали з гадюкою будь-яких плазунів. Вважалося, що змія, яка вжалила людину, потім обов'язково повзе до води. Якщо потерпілий випередить її і першим дістанеться до води (річки або криниці, джерела), то він залишиться живим, а змія загине; якщо ж не встигне, то йому вже не буде порятунку. Щоб уберегтися від зустрічі з гадюкою, уникали промовляти вголос її назву (ім'я), натомість вживали займенники — вона, та, ота; прикметники — довга, погана. Особливо цього дотримувалися, коли йшли до лісу. На Воздвиження Чесного Хреста (27 вересня) гуцули відзначали так зване свято змії. Цього дня, за повір'ями, змії збираються до своїх зимових сховищ, облаштованих під землею, де залишаються зимувати до Благовіщеня (7 квітня) або до дня Руфа (21 квітня).
Досить часто змію чи окремі частини її тіла (в т.ч. гадюки) знахарі використовували в народній медицині. Цілющими властивостями наділялася шкіра, яку гадюка скидає під час линяння. Нею обкурювали хворого на лихоманку, прикладали до ран, фурункулів, вважали засобом, що сприяє росту волосся, застосовували при хворобах очей. Пастухи на гірських полонинах висохлою шкірою гадюки лікували себе і худобу від зміїних укусів. Із лікувальною метою вживали також гадючий жир, зуби та мозок.
Тарас ЛЕХМАН, журналіст
