Реклама

Погода в Червонограді
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

Легенди

Окрему жанрову групу у фольклорній творчості українського народу становлять легенди. Легенда – це поетична оповідь про яку-небудь історичну подію, усне народне оповідання про чудесну пригоду, котра сприймається як достовірна. Легенда - приблизний синонім поняття міф; епічна розповідь про те, що відбувалося в незапам'ятні часи.

Як і перекази, легенди покликані зберегти у народній пам'яті й передати майбутнім поколінням знання про історичне минуле народу, пояснити причини виникнення різних явищ природи, їхню суть, зафіксувати народні уявлення наших пращурів про них. На відміну від переказів, легенди менш достовірні, у них допускається вигадане, фантастичне, неймовірне.  Але поряд з цим, легенди - це не прості вигадки, адже беруть свій початок з реальних подій. 

Хоча події у легенді нерідко перебільшуються, у народній свідомості вона все ж сприймається як достовірна розповідь, що відрізняє її від звичайної казки, а фантастичний зміст легенди трактується як диво, творене незвичайними людьми. Фантастика і вимисел легенди – саме ті чинники, за допомогою яких неясне стає зрозумілим, а неможливе – досяжним.

(0 Голосов)

 

За давніх часів наприкінці лютого наші предки вшановували Колодія — язичницького бога шлюбу та кохання, опікуна подружніх пар. Такі функції ще виконувала богиня Лада...

Найчастіше на Масляну на майдані села чи міста ставили глиняну або дерев'яну статую цього божества, яку дівчата й парубки прикрашали паперовими квітами, кольоровими стрічками, а потім водили навколо неї хороводи з піснями, танцями та жартами.

У цей день жінки жартома “карали” тих молодих парубків, які протягом року не знайшли собі пари та не одружилися. Бо такий закон природи: все має бути в парі! Тим, хто не знайшов нареченої, чіпляли до ноги дерев'яну колодку, яку виготовляли спеціально для цього обряду, обплітали її стрічками, прикрашали штучними квітами, як і самого Колодія. Таку “почесну відзнаку” парубок повинен був волочити за собою “під сміх людський і кепкування”, допоки не дасть відкупного — не почастує жінок, і то щедро!

Жарти жартами, але обряд мав і виховне значення: змушував парубка замислитись над продовженням свого роду. Отож, шукай наречену!

До речі, ім'я язичницького Колодія згадується у давніх народних обрядових піснях.

 

 

(0 Голосов)

 

 

Колись, аби пізнати свою долю у майбутньому подружньому житті, молоді парубки й дівчата зверталися за допомогою до язичницької богині Стрічі — одну з утілень Рожаниці...

Вона, як вірили східні слов'яни, володіє інформацією про майбутнє подружніх пар, народження дітей (появу на світ нових душ). Долі-Стрічі присвячували день Стрітення. За старим стилем його відзначали 2 лютого. Цієї пори, у народній уяві, богиня Зима зустрічається з богинею Весною. Весну уявляли у вигляді веселої юнки, прикрашеної квітами, зіллям; а Зиму — в образі старої злої баби у снігових хутрах, від якої віє холодом і морозом. Дві суперниці змагалися, хто кого переможе. За тим, як міняється погода цього дня, відзначали, яким буде літо, урожай.

Як правило, це перший зимовий день, у який сонце світить надзвичайно яскраво. Отже, астрономічне свято Стрітення настає значно раніше, ніж це відзначає Східна Церква.

Наші предки довго зберігали звичай закликати цього дня богиню Стрічу на гостину, частували її смачними стравами. Тоді вона розщедриться і подарує господарю щастя й  добру долю. Відтак — аби разом почастуватися зі Стрічею, ходили в гості один до одного.

Суперниця Стрічі — Нестріча, тобто зла доля (недоля). Існує повір'я, що Нестрічу треба відганяти і посилати до ворогів...

 

 

 

(0 Голосов)

 

Існує дуже давня легенда про білу лілію — квітку, яку часто зустрічаємо у садках, на клумбах. Українські господині вельми в неї закохані...

Мати Божа на Небі випросила в Ісуса Христа відзнаку для дівчат, які ревно дотримуються праведної чесності, чистоти, істини Божої на землі, не вдаються до гріха. Потім Діва Марія з Ангелами спустилася на Землю і скропила її небесним нектаром — даром від Сина Божого; де Богородиця ступала — там білі лілії виростали.

У церковній пісні співається:

- Щоб попасти під Покров Марії,

Треба мати душу, як лілеї...

Архангел Гавриїл з квіткою білої лілії сповістив Діві Марії благу вість, що Вона народить Ісуса — Сина Божого, Спасителя світу. Тому не раз Мати Божа зображена на іконах з білою лілією в руках — квіткою чистоти, недоторканості, святості.

Лілію вишивають дівчата на білому полотні білими шовковими нитками, як символ людської чистоти, безгрішності.

Букет білих лілій молодий дарує нареченій на весіллі на добру, чисту долю. Квіти білої лілії ставлять біля свічок у Божому храмі під час хрестин немовлятка; лілії кладуть у домовину покійникам, які в порядності пройшли через життя і не осоромилися перед людьми, Царицею Неба і Землі, перед Господом Богом!

Лілія — символ чистоти з відкритого Неба, квітка Божої Матері. Білий цвіт — ознака ангельської сили, духовної досконалості та всього святого на Землі. Усе, що є святе, чисте, втілене у цій квітці. Лілія насичена Божественною енергетикою. А в українській традиції вважається ще й символічним оберегом. Але він не захистить, якщо жити з гріхом...

(З видань).

 

(1 Проголосовало)

 

 

Шишкарів — вельми цікавих і гарних птахів не так вже й часто зустрінеш у наших лісах. Проте пильні, спостережливі, люблячі природу люди відразу запримітили їхню красу, дивовижну будову дзьоба і навіть склали легенду про них. А та легенда поширилася світом.

...Розповідають, коли Ісуса Христос висів розіп'ятий на хресті, прилетіли шишкарі, щоб хоч якось допомогти Сину Божому, визволити Його. Своїми дзьобиками (верхня і нижня щелепи їх перехрещуються і нагадують обценьки, якими зручно птахам витягати з-під лусок шишок насіння) повисмикували цвяхи, якими був прибитий до хреста наш Господь, навіть трохи намочили у Його крові своє пір'ячко, і ці плями назавжди залишилися на птахах. За таку чуйність, любов і допомогу Ісус Христос зарахував шишкарів до сонму святих істот.

Прекрасна легенда не без глибокої моралі: любити Бога, любити ближнього і завжди йти на порятунок інших.

А й справді цікавий факт щодо “святості” шишкарів: птахи, які гинуть, не розкладаються впродовж 15-20 років. Їхні опудала добре зберігаються у природничих музеях. Вчені з'ясували, що справа в смолистих речовинах, які містяться в насіннях шишок хвойних дерев — улюблених ласощах шишкарів. Тож вони, так би мовити, ще живими себе бальзамують.

Дивних птахів можна побачити у ялинових, соснових лісах. Вони цілий день невтомно метушаться між гілками і тягають щось у дзьобі. Шишкарі трохи більші за горобця, яскраво-червоні, з відтінками бурого, сірого і зеленкувато-жовтого кольорів. Гнізда в'ють посеред зими! У лютому вилуплюються 4-5 пташенят. Міцні морози, хуртовини їм не страшні, бо добре зігрівають щільний пух і мама з татом, та ще й встигають годувати своїх ненаситних малят тим же насінням шишок.

Мешканці Карпат і тепер називають шишкарів птахами-визволителями Ісуса Христа...

 

 

(0 Голосов)

 

 

Український народ так полюбив пернатих і квіти (згадайте, хоча б, народне малярство, розписи на стінах хат, печах, кераміці), що склав про них безліч легенд. Серед таких творів усної словесності зустрічаємо й легенду про зозулю та зозулині сльози — неймовірно гарну квіточку.

...Давно це було, принаймні до того, як народилися ми. Тоді звірі й птахи уміли розмовляти людською мовою.

Зозуля “справно” робила свою кепську справу — підкидала у гнізда дрібним лісовим пташкам свої яйця, а ті сумлінно висиджували їх і виховували підкидьків.

- Ти ось все співаєш, куєш безтурботно, - казали вони зозулі, - а на старість залишишся одна, мов та билинка у безмежному полі.

Та у відповідь тільки сміялася і запевняла птаство:

- Ви все життя із пелюшками та колисками вовтузитесь, а я своїх однак, як треба буде, знайду, і примушу годувати себе. Такий закон!

Але доля зле жартує з тими, хто сподівається на дурнях весь вік прожити. Усі діточки відмовилися визнавати строкату матір-зозулю, не стали їй підпорою і допомогою, коли прийшов час. Як тільки вона не просила, не благала — все марно...

...І застогнала, заплакала-заридала зозуля. Перші на її віку сльози покотилися з очей, гіркі-гіркі.

На галявині тим часом, куди вони впали, розкрили свої білі віночки квіти, які так і назвали в народі — зозулині сльози. Ботанічна назва — зозулинець плямистий.

Між іншим, вам доводилось колись чути, як плаче зозуля, не кує, а плаче?.. Ні?.. І ніхто не почує! Утім, про безтурботну, самовпевнену людину, особливо про безвідповідальну матір, коли потрапить у скруту, таки кажуть: “Плаче, мов зозуля...”.

Що не говоріть, а легенда — повчальна!