Лада — богиня материнства, старша Рожаниця, опікунка гармонії, ладу у Всесвіті, мати двох начал життя — Лелі (води, жіночості) і Полеля (вогню, мужності).

За легендами, у Києві в язичницькі часи стояв храм богині Лади, де була її статуя, прикрашена коштовностями та зодягнена у гаптоване вбрання. На голові Лади завжди красувався свіжий вінок з троянд. Вона тримала за руку божественне дитя — свого крилатого сина Полеля. Його крилатість — символ невловимої любові, а з його долонь сиплються іскорки — символ пристрасного вогню.

Дочка Лади — Леля виступає богинею дівочої любові, молодша Рожаниця. Таке ім'я давали дівчатам, які народилися 22 квітня — день вшанування Лади (за язичницьким календарем).

Чоловіча пара Лади — Ладо. Він згадується у Велесовій книзі як бог, що відкрив людям таємниці приготування священного напою — меду-сури.

Без нашого небесного світила — Сонця не було б життя на землі. Ще пращури українців слов'яни-язичники вважали його живою істотою і всіляко поклонялися йому.

За народними повір'ями та легендами, сонце — цар неба, який вдень освітлює та зігріває  всю землю, а вночі ховається за землею, обходить її і на ранок з'являється на сході.

Сім'ю сонцю складають місяць і зірки. Воно — велике коло або колесо. Коли сонце йде по небу, то в нас у цей час буває день. Коли ж воно опускається донизу, то його можна дістати рукою. Нарешті сонце ховається за гору і тоді у нас настає ніч. Пройшовши попід землею, сонце знову приходить до нас, але вийти звідти самотужки не може. Його, вважали, викочують чорти. Однак своїм сильним жаром сонце спалює їх велику кількість.

- Сонце живе в морях і звідти виходить, - розповідає ще одне народне повір'я. - При сході сонця величезна кількість чортів піднімає його палями, оскільки вночі в морях і річках нечестиві не можуть жити, бо там знаходиться сонце.

Також вірили, що сонце виходить з-під земля й біжить по поверхні невидимого неба, заходить у землю та впродовж цілої ночі здійснює свій шлях під землею.

Затемнення сонця від того, що крилаті вовкулаки хочуть з'їсти його. Не слід спати, коли затемнення, бо можна не встати.

ЗЕМЛЯ

Український народ глибоко шанує землю і називає її святою, матінкою, годувальницею.

Земля, за давніми язичницькими уявленнями українців, тримається на воді завдяки великій рибі. Кожні сім років риба то піднімається, то опускається, тому бувають роки мокрі й сухі. Землетрус відбувається тоді, коли риба, що тримає на спині землю, перекидається на бік.

Інша версія: земля тримається на двох китах. Коли тримає землю самець, то літо буває сухе, бо він піднімає землю вище; коли самиця, а вона менша розмірами від самця, то ріки й озера виходять з берегів, а літо буває мокрим.

Побутували й інші повір'я:

- Земля сходиться з небом на кінці світу. Там баби, перучи, кладуть прачі на небо.

- Землю не можна нічим бити, бо вона — мати, а матерів не б'ють.

- Дітям також наказували землі не бити, бо це її болить.

А ще вірили:

- Не можна лускати зернят на землю, бо тоді земля запльована, і вона плаче. Нічого їй так не тяжко, як те, що на неї плюють.

Того дня Станіслав Потоцький завітав до Сушицького хутора, щод неподалік Кристинополя. Там він познайомився з вродливою, тендітною, мрійливою Гертрудою, зі збіднілого роду Комаровських, герба Корчак. Потім часто, ніби їдучи на полювання, Станіслав виривався із свого сірого палацу і мчав до коханої.

- Як ти, Гертрудо? - запитував юнак.

- А як може бути без тебе? - відповідала запитанням дівчина. - Коли ж ми могли б бути разом, - зітхала вона.

- От побачиш, що будемо. Я ні з ким не буду, окрім тебе.

Батьки майбутнього графа противились тому, щоб він одружився зі шляхтичкою збіднілого роду. Батьки ж Комаровської були раді тому, що їхня донька вийшла заміж за спадкоємця найбільшого багатства в Речі Посполитій. Станіслав таки одружився, бо Гертруда була вагітною. Шлюб берегли в таємниці.

Потоцькі думали, що зробити, аби позбавитися від такої ганьби. Вони погрожували синові втратою спадку і той подав на розлучення.

До Сушицького хутора стали надходити звістки про наїзд київського воєводи. Комаровські перебралися до краще укріпленого Нового Села. Одного вечора ватага київського воєводи напала на садибу в Новому Селі. Гуртруду викрали. Що відбувалося з нею після цієї події, достеменно сказати важко. Відомо, що її везли на санях до львівського монастиря, аби там і вбити; що її перехопили по дорозі і задушили подушками... Але кажуть і про те, що Гертруда наклала на себе руки. Існують лише здогадки. Живою Комаровську вже ніхто не бачив.

Станіслав одружився із знатною Юзефиною Мнішек, як і хотіли його батьки.

Говорять, що душа нещасної і досі блукає по палаці, над річкою Ратою, куди вкинули тіло Гертруди. Історію нещасливого кохання будуть ще розповідати багато років. Історію Гертруди, про вбиту через те, що була збіднілого роду, і магната Станіслава Потоцького, який так і не вберіг на своєї дитини, ані дружини.

* * *

Людська душа — праобраз чистоти.

Живи. Її не можна плямувати.

Душа в нас вічна. Прагне доброти.

Господь її бажає врятувати.

Людська душа — предвічний ідеал.

Скажи: “Люблю!”. Нам треба це сказати.

Душа хай буде чиста, як кристал.

Живи. Її не можна плямувати.

Душі людської більше не збагну.

Твори добро. Нам треба це почати.

Душа хай буде схожа на весну.

Живи. Її не можна плямувати.

* * *

Перший сніг, перший цвіт, перша спека і перші дощі...

А кому не цікаво послухати розповідь гарну?

І про те, як весна йде до нас у легкому плащі,

І про осінь оту, золотаву, прекрасну і... хмарну?

І про літо, про липи, колосся пшениці й жита,

Про зимові сніги, про морози, про ніч Новорічну?

Наша мрія, як осінь — така дощова, золота.

Як весна, що цвіте, як снага до життя, вона — вічна.

Юлія СИМАК.

Студентка Червоноградського ВПУ №11, слухач МАЛіЖу

Наші давні предки — східні слов'яни-язичники вельми поважали Числобога, тобто бога чисел, бога часу. Без нього, вважали, можна будь-коли, будь-якої миті втратити лік, і то назавжди, навіть “зникнуть день і ніч, не буде ні дня, ні ночі”. Отож їхня філософія стверджувала, що без часу не можна жити.

Числобог зображувався у вигляді статуї з двома обличчями: сонця й місяця. Сонце на небі показує денний час. За тим, як воно високо піднімається або сідає за обрій, можна визначити, чи це ранок, чи це день, чи це вечір. Так само за місяцем і положенням зірок (сузір'їв) на небі можна визначити нічний час.

За народними переказами, у давньому Києві був храм Числобога. Перед храмом росли дивовижні квіти, які розтуляли свої пелюстки в різний час дня і ночі. За ними волхви визначали, котра година. Зрештою, не так вже й потрібно було послуг волхвів, адже наші предки - ледь не кожен з прадавніх українців - добре зналися (нехай, навіть, на побутовому рівні) на травах, квітах, тож самі визначали час за їхньою поведінкою.

Східнослов'янський Числобог тотожний давньогрецькому Кроносу і римському Сатурну. В античні часи їхні свята починалися 17 грудня і тривали протягом тижня. В Україні Числобога вшановували в дні зимового сонцестояння — 21-22 грудня, коли припадала найдовша ніч у році. Опісля сонце щоразу додає більше світла і чимраз продовжує день аж до 22 червня.