Легенди

Окрему жанрову групу у фольклорній творчості українського народу становлять легенди. Легенда – це поетична оповідь про яку-небудь історичну подію, усне народне оповідання про чудесну пригоду, котра сприймається як достовірна. Легенда - приблизний синонім поняття міф; епічна розповідь про те, що відбувалося в незапам'ятні часи.

Як і перекази, легенди покликані зберегти у народній пам'яті й передати майбутнім поколінням знання про історичне минуле народу, пояснити причини виникнення різних явищ природи, їхню суть, зафіксувати народні уявлення наших пращурів про них. На відміну від переказів, легенди менш достовірні, у них допускається вигадане, фантастичне, неймовірне.  Але поряд з цим, легенди - це не прості вигадки, адже беруть свій початок з реальних подій. 

Хоча події у легенді нерідко перебільшуються, у народній свідомості вона все ж сприймається як достовірна розповідь, що відрізняє її від звичайної казки, а фантастичний зміст легенди трактується як диво, творене незвичайними людьми. Фантастика і вимисел легенди – саме ті чинники, за допомогою яких неясне стає зрозумілим, а неможливе – досяжним.

(6 Голосов)


Між лісами є поле, яке називають Лебедин. Там колись жив старий Пудерейчук. У него була гарна-прегарна дочка. А було це в час татарського лихоліття. Татари напали на наше село. Вони зайшли в Лебедин і хотіли там переночувати. А дочка з батьком змовилися і повели їх на озеро. Тоді була зима. Дід завів татарів на покритий снігом лід і там вони зупинилися. Дід сказав накласти кругом ватри. Татари полягали спати, а лід розігрівся і запався. І пропали всі татари, і разом з ними пропав Пудерейчук із своєю дочкою.

А до цего Пудерейчука прилітали щовесни білі лебеді. Прилетіли вони в ту весну, а Пудерейчука й дочки його нема. І лебеді кружляли над озером і оплакували Пудерейчука. І назвали люде те озеро Лебединим.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук
Шешори, Косівського району, Івано-Франківської області
4 червня 1985 року
Від П.Д, Метлащук (1921 року народження)
Українські народні казки: Книга 4. Казки Гуцульщини. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. — Тернопіль: Богдан, 2006. — 456 с.
Видавництво "Навчальна книга - Богдан"

(6 Голосов)


Наше село Шешори колись було на присілку Царина. Тут, де тепер центр села, був ліс. Коли надійшли з Угорщини татари і напали на село Шешори, вони спалили село і рівночасно церкву. А дзвони з тої церкви люде заховали в таку трясовицю, де й понині їх ніхто не знайшов. Люде повтікали в ліс, де зараз центр села. І нарубали дерев, накидали каміння і завалили прохід. І з-за тої загороди оборонялися. І татари вернулися. Від того часу село Шешори почало існувати на місці, де був ліс. А там, де була загата від татарів, виріс присілок і назвали його Кордон. Зараз на тій царині розміщається радгосп. І поселяються там люде.

(7 Голосов)

Існує переказ, що десь у XVII столітті на території Снятинщини жив багатий поміщик. Дітей своїх він не мав. На старість років вирішив усиновити дочку, яку родила від нього селянка-кріпачка. Після його смерти вона стала власницею великого маєтку. До неї сваталися багаті паничі. Але вона не виходила за них, бо мати її була проста селянка. Вона щиро полюбила хлопця-кріпака. Хотіла викупити його на волю і одружитися з ним. Але родичі її батька, пани, це їй не дозволяли. Трапилось так, що він десь загинув (може, й з вини тих панів). І молода поміщиця рішила ніколи не виходити заміж. Перед смертю вона роздала свої землі навколишнім підгірським селам. Ті села, які в той час уже існували, - Кабаки, Рожнів, Іллінці - одержали наділи землі. Села, як, наприклад, Слобідка, яких ще тоді не було, таких наділів не одержали. Наділи ці були рівномірно розподілені між усіма дворами. Кожен двір одержав 0,7 гектара.

У підгірських селах було мало орної землі, і селяни далеко ходили, щоб обробляти подаровану землю. Але через деякий час вони стали там поселятися, щоб не ходити так далеко. Так утворилось село Зібранівка. Найбільше в ньому було вихідців із села Рожнів. І один з кутів Зібранівки стали називати "Рожнівські Поля". А вже в наш час частина Зібранівки виділилася в окреме село Рожполе.

(7 Голосов)


Мама розказувала, що колись з моря виходили люди. Але не такі, як усі. Половина тіла в них була людською, а половина - риб'ячою. Ті люди виходили на берег та й файно співали. Щоб зловити їх, на морський берег кидали один чобіт. Вони виходили з моря і взували чобіт. Взують одну ногу, а друга боса, взують другу, то знов та боса. То вони впихали в халяву обі ноги. І тоді їх ловили і заставляли співати. Так люди навчилися пісень.

(7 Голосов)

Був собі парубок та ходив до одної дівки. І мали вони побиратися. Але почалася війна. Його забрали і на війні вбили. Вона дуже тужила, та дівчина, дуже плакала. А йому, тому хлопцеви, було ім'я Кукунчик. Вона плакала і все повторювала: "Кукунчику... Кукунчику мій, Кукунчику..." Лиш це і більше нічого. Все голосила.

А мамі її це дуже надокучило, так надокучило, що вже не годна була того зносити. Та й нарешті каже вона: - А бодай ти кукала, поки світу й сонця!

А вона здригнулася і перемінилася в зозулю. І кажуть, що це й нині літає вона та кукає.