Реклама

Погода в Червонограді
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

Легенди

Окрему жанрову групу у фольклорній творчості українського народу становлять легенди. Легенда – це поетична оповідь про яку-небудь історичну подію, усне народне оповідання про чудесну пригоду, котра сприймається як достовірна. Легенда - приблизний синонім поняття міф; епічна розповідь про те, що відбувалося в незапам'ятні часи.

Як і перекази, легенди покликані зберегти у народній пам'яті й передати майбутнім поколінням знання про історичне минуле народу, пояснити причини виникнення різних явищ природи, їхню суть, зафіксувати народні уявлення наших пращурів про них. На відміну від переказів, легенди менш достовірні, у них допускається вигадане, фантастичне, неймовірне.  Але поряд з цим, легенди - це не прості вигадки, адже беруть свій початок з реальних подій. 

Хоча події у легенді нерідко перебільшуються, у народній свідомості вона все ж сприймається як достовірна розповідь, що відрізняє її від звичайної казки, а фантастичний зміст легенди трактується як диво, творене незвичайними людьми. Фантастика і вимисел легенди – саме ті чинники, за допомогою яких неясне стає зрозумілим, а неможливе – досяжним.

(7 Голосов)

Двіста літ тому там, де сьогодні розложене село Зібранівка, були чисті поля. Поля ті, як передає переказ, були власністю багатої поміщиці. Поміщиця та була негарна вродою, була така невродлива, що ніхто не хотів з нею одружитися. І вона весь вік прожила незаміжня. Помираючи бездітною, вона зробила заповіт, в якому всі свої землі роздала селам. Тоді дістали там наділ землі Кути, Рибне, Рожнів, Іллінці та інші села, дістало також і наше село. Люди в селі урадили між собою, що належало би тій поміщиці подякувати за такий гойний дар. Вибрали з села кількох людей, котрі мали йти до поміщиці з подякою, але подумали, що воно ніяково іти людям з порожніми руками. Належало би при цьому дати якийсь подарунок. Подумали і урадили повезти їй пару мішків яблук. Найкращим у той час був сорт полесачки, от і повезли чотири центнери полесачок.

(7 Голосов)

Дуже давно на Кичерах косив син удовиці, яка була відьма. В обід пішов він до потоку напитися води, і побачив білу дівку, яка пригнала до водопою білих овець. Спробував увійти в потік - вона попросила не каламутити води. Тоді попросив її дати йому напитись. Вона зачерла в долоні води, і він пив з її долонь. Коли відходив, запитав, чи можна до неї прийти. Вона відповіла:

- Приходи, бо ти моє серце скаламутив.

В час сінокосу, коли той хлопець косив, йому все вчувалось, що коса співає: "Приходь, бо ти моє серце скаламутив". А потім вони почали разом пасти вівці і разом класти стоги.

Сінокоси кінчалися десь коло Спаса, і леґінь, і дівка - він з косою, вона з граблями - гнали вівці і поверталися домі. Недалеко хижі їх зустріла леґінева мати. Молоді сказали їй, що любляться і будуть ґаздувати.

Але матері не подобалася дівчина, вона закляла її і перетворила в Білу Смереку. І тоді, коли її світлі коси перетворилися в смереччине гілля, дівчина крикнула:

- Мій яворе!

І леґінь став явором. З їхнього коріння потекли їхні чисті сльози - вода Білої Смереки. Казала стара бабка Воражина, що як ходила ввечері по воду, то бачила на тому місці хлопця й дівчину.

(7 Голосов)
Був давно чоловік і жінка. Мали вони одного сина. Оженили його і мали невістку. Дідо дуже любив худобу, а найбільше вівці. Він казав, що вівця — уберихата. З неї і кожухи, і сукно, і ліжники, і сведри, і рукавиці, і шапки, волоки, капці, попружки і дзьобні. А баба чула від старих людей, що хто разує дванадцять п'ятниць сходу місяця, то буде знати, коли прийде його смерть. Баба була дуже побожна.

Помер дідо, а баба лишилася з сином та невісткою. Мали худобу, а найбільше овець. Одного разу під час кочіння овець син і невістка спали. А баба вночі кричить:

— Сину, вставай, підоймися. Там овечки покотилися, самі ягнички начинили. Межи ними є оден баранець, круторогий, золотововний.

Вони встали, подивилися — справді є баранець з золотою вовною.

Баба того баранця стригла, з вовни виробляла ліжники, сукна, сведри, рукавиці, запаски. І капці собі вплела до смерти. Ссукала волоки. І злагодила собі з тої золотої вовни все вбрання до смерти. Нарешті баба щось задумалася. І каже:

— Сину мій і ти, невісто, я хочу вам сказати, що хочу собі дім будувати. Із чотирьох дощок, а в нім стелити з-під гибля трісок.

Як це їй зробили, баба померла. Як бабу несли, трембіти трубили, дзвони дзвонили. І тоді бабу похоронили. І всі люди заплакали, як бабу поховали. Тоді син дав того баранця з золотою вовною за бабину душу. Тоді люди увірили, що хто разує п'ятниці, той знає, коли буде вмирати.
(7 Голосов)

Жив собі чоловік та жінка, які мали сина і дочку. Дочка була найкраща в світі. Ось одного разу сонце вкрало її собі за жінку. Після цього брат пішов її шукати туди, де заходить сонце. Сестра побачила і вибігла до нього та й каже: «Сховайся в льох, бо як прийде сонце, то запече тебе». Брат швиденько заховався в льох. Коли прийшло сонце, то воно роздягнулось і повісило свої ризи на льосі та й пішло в хату. Сестра, побачивши, що сонце повісило ризи, швиденько побігла до брата, який чуть не вмер від жари. Тоді сестра відлила його водою і вони пішли в хату. Вони привітались з сонцем, посиділи, поговорили, а тоді сонце просить брата, щоб він пішов за нього на небо хоч на один день. Він згодився, надів ризи і пішов на небо. Коли виліз, то він пішов на ті місця, де сонце снідає, обідає та вечеряє, побив миски, порозкидав ложки; зловив вітра та мороза, набив їх за те, що перешкоджали йому в дорозі. Злазячи з неба, поламав драбину; прийшов до хати, де спало сонце, скинув ризи і разом з сестрою втекли. Коли сонце встало і хотіло скоро вилізти на небо, то ніяк не можна було. Поки воно лагодило драбину, то брат із сестрою вже втекли.
Сонце побачило безладдя на небі, було цілий день голодне, то так було розсердилось, що цілий тиждень не показувалось людям.

(7 Голосов)

Їхали мандрівники дорогою і шукають, де б його встановитись ніччю. Сіли вони в лісу. Нарвали сухого бур'яну, щоб топить, і розклали вогонь. Пішов мандрівник ще вирвати сухого бур'яну. Зустрічає зелень, а на тій зелені ростуть маленькі квіточки. Мандрівник узяв і вирвав. Дивиться, що здорові грудки якоїсь рослини. Кинув мандрівник грудки рослини у вогонь. Настав ранок. Вони взяли ці грудки і почали їсти. їм сподобалось, і пішли й ще вирвали грудки.

Поїхали мандрівники в місто і роздали людям ці грудки, щоб посадили. Через деякий час люди догадались, що ця рослина називається картоплею.