Легенди

Окрему жанрову групу у фольклорній творчості українського народу становлять легенди. Легенда – це поетична оповідь про яку-небудь історичну подію, усне народне оповідання про чудесну пригоду, котра сприймається як достовірна. Легенда - приблизний синонім поняття міф; епічна розповідь про те, що відбувалося в незапам'ятні часи.

Як і перекази, легенди покликані зберегти у народній пам'яті й передати майбутнім поколінням знання про історичне минуле народу, пояснити причини виникнення різних явищ природи, їхню суть, зафіксувати народні уявлення наших пращурів про них. На відміну від переказів, легенди менш достовірні, у них допускається вигадане, фантастичне, неймовірне.  Але поряд з цим, легенди - це не прості вигадки, адже беруть свій початок з реальних подій. 

Хоча події у легенді нерідко перебільшуються, у народній свідомості вона все ж сприймається як достовірна розповідь, що відрізняє її від звичайної казки, а фантастичний зміст легенди трактується як диво, творене незвичайними людьми. Фантастика і вимисел легенди – саме ті чинники, за допомогою яких неясне стає зрозумілим, а неможливе – досяжним.

(7 Голосов)

Було дві полонини. На одній перебували пастухи з маржиною до півліта, а від півліта переходили на другу полонину. Від Петра. Перебралися пастухи на ту полонину, розіклали в другій стаї весь свій посуд, а найстарший межи ними, депутат, говорить:

- Все ми забрали, а що найважніше забули - рушницю. Один молодюк говорить:

- Я за тою рушницею піду і її принесу. Якщо я прийду туди за днини, то нині верну, а як мене там похопить ніч, то я буду там ночувати.

Пішов він туди і зостався ночувати на тій другій стаї самий один.

Виліз на полицю, де вівчарі складали будзи, щоб їх дим прохопив, і там заснув. А внизу горіла ватра.

Приходить до тої стаї опришок, вибирає з торби кавалок м'яса і кладе на то вогнище печи. А самий сів на ковбана та й сидячи заснув.

А медвідь як зачув запах того м'яса, зачав близитися до стаї. Та схопив м'ясо з ватри, пішов набік і тото м'ясо з'їв. А опришок пробудився, подивився на то вогнище - м'яса нема. Він вибирає з торби другий кавалок м'яса, кладе на то вогнище і дрімає далі.

А медвідь з'їв то м'ясо і приходить по друге. Опришок пробудився - нема вже й другого кавалка м'яса. Кладе він м'ясо на ватру третій раз. І вже не дрімає, вже вартує. Хоче знати, хто це м'ясо бере. Так то м'ясо вдалося медведєви на смак, що він іде й третій раз. І як він прийшов третій раз, зачали вони оба з опришком боротися. Опришок був у широкім ремени, що сягав попід плечі, і медвідь не міг його зразу роздерти. І вони дуже довго боролися, доки медвідь його не замордував. І тоді медвідь роздирає опришкову торбу, а там саме золото. Він розірвав другу торбу, ту, що була з м'ясом, то м'ясо поїв і пішов собі.

А вівчар доночував на тій полиці, другого ранку забрав рушницю і тоти гроші і пішов на ту стаю, де вони перебралися. Він уже то літо не добував на полонині, бо мав доста грошей. Але так він у ту ніч перестрашився, що прийшов додому і в скорому часі помер.

 

(8 Голосов)

Олекса Довбуш народився в селі Печеніжині Коломийського повіту 1700 року. Народився в сім'ї селянина, який був ковалем і майстром на будівництві церков. Розказують, що Олекса Довбуш не ходив своїми ногами до шести років. Він народився калікою. А в шість років, сидівши на призьбі, він побачив, як душиться у ворині* телятко. Побачивши це, він доліз до того телятка і врятував його. З того часу почав Олекса ходити.

І тоді почав він освоювати свою першу професію — пастухував. Є така легенда. Коли він пас вівці, то побачив чорта. А всі пастухи мали з собою рушниці. Побачивши чорта, він вистрелив у нього. Тоді з неба злетів ангел і сказав:

— Ти проживеш недовге життя, але залишишся в пам'яті людей. І помреш ти від ярої пшениці і свого волосу.

Другу професію Олекса Довбуш освоював з батьком, працював ковалем. І третю професію він мав — будував церкви. Він будував церкву в Космачі. І йому сподобалася гарна дівчина, гуцулочка Марічка.

А перед тим, як звінчатися, обов'язково треба було сповідатися в церкві. І до тієї церкви приходить Олекса Довбуш з Марічкою сповідатися.

А пан Яблонський, на честь якого названо селище Яблунів, приїхав із своїм сином на ту Службу. І його син набирає собі для розваги дівчат, бо він був пан. І сподобалася йому Марічка. Він наказує своїм воякам, щоб Марічку схопили і привезли до його оселі. Олексі це не сподобалося і він молодого пана вбив прямо перед церквою з одного удару.

Люди, які це бачили, повтікали в гори, щоб не попасти в тюрму. І Олекса втік у гори. Ще тоді, коли він був пастухом, Олекса бачив, як пани знущалися над селянами. І він сказав: "Я не буду ґаздувати, а вони не будуть панувати".

Є ще така легенда. Коли Олекса втік у гори, він зустрів старого опришка, загін якого було розбито панами. Опришок той уже помирав. І сказав він Олексі:

— Ти файний хлопець, ти зможеш зібрати загін, я бачу по тобі.

(7 Голосов)

Колись, дуже давно, Місяць не був такий, як тепер, а ясний-ясний. На ньому не було ні плямочки. Але злі люди затьмарили його. Це було давно. Жили собі два брати. Після смерти батька залишився ґрунт, яким вони ніяк не могли поділитися. Кожен хотів загарбати собі більшу частку батьківської спадщини. За цего брати посварилися і зненавиділи один одного. Одної місячної ночі, коли скидали в копиці сіно в лузі, старший брат пробив молодшого вилами і мертве тіло його затяг у провалля. Він подумав: "Тепер вся вітцівщина буде моя. Добре, що ніхто не бачив, як я зігнав його зі світу".

І тут він глянув на Місяць і побачив там, як у дзеркалі, себе з вилами і вбитого брата. Дуже злякався він - тепер усі будуть знати, хто вбивця.

Хоч забрав той недобрий чоловік усе батьківське майно, але не був щасливим. Він дуже не любив місячних ночей, бо повний Місяць нагадував йому про його тяжкий злочин.

І так до цего часу на Місяці видно, як стоять один проти одного два чоловіки з вилами в руках.

(6 Голосов)

В селі Люча є гора Палита. На ній невелике, але дуже глибоке озеро, яке називають Лебединим. Старі люди приказують, чому воно дістало таку назву. Було то дуже давно. Під горою Палита стояла невелика хата, в якій жив чоловік-удовець з дочкою Марічкою. Одного разу в село ввійшли татари, різали, вбивали, грабували людей. Упоравшись у Лючі, надвечір задумали татари перейти ліс на Палиті і піти на інші села. І коли підійшли під гору, побачили хату чоловіка, про якого у нас ішла мова. На своє лихо з хати вийшла Марічка. Вона була дуже гарна.

Татари сказали, щоб вона збиралася і йшла з ними. Буде їм за проводиря. Вона плакала, просилася, але це не помогло. Вони стали погрожувати, що тата вб'ють, хату спалять, а її заберуть силою. Щоб врятувати батька, Марічка пішла з татарами, була проводирем у них.

Вона добре знала ліс на горі Палита і дорогу в сусідні села. Привела татарів до озера (воно тоді ніякої назви не мало). Це було зимою, озеро замерзло. Марічка сказала, що хоче відпочити і трохи погрітися коло вогню, посидіти в лісі. Татари послухали її, розклали ватру, бо й самі хотіли погрітися. Вони не знали, що під ними озеро, бо на льоду був сніг. Розклали великий вогонь, лід провалився, всі пішли на дно, і Марічка з ними.

Батько пішов слідом за татарами. Коли прийшов над озеро, зрозумів, що сталося, бо далі на снігу ніяких слідів не було.

Марічка врятувала багато сіл від диких татарів, а сама загинула.

Батько тужив, плакав, кликав Марічку. Одного весняного дня стояв він коло озера і плакав. І раптом побачив, що з глибини озера випливла біла лебідка. Це була душа Марічки. Батько вже нікуди не йшов від озера, а стояв і дивився на ту лебідку. І так він там і закам'янів, перетворився на камінь. І дотепер стоїть той камінь коло Лебединого озера на горі Палита.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук
Люча, Косівського району, Івано-Франківської області
10 січня 1986 року
Від Бойчук Параски Іванівни (1900 року народження) записано школярами в 1979 року Одержано від М. М. Сулятицької
Українські народні казки: Книга 5. Казки Гуцульщини. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. — Тернопіль: Богдан, 2006. — 464 с.
Видавництво "Навчальна книга - Богдан"

(6 Голосов)


Між лісами є поле, яке називають Лебедин. Там колись жив старий Пудерейчук. У него була гарна-прегарна дочка. А було це в час татарського лихоліття. Татари напали на наше село. Вони зайшли в Лебедин і хотіли там переночувати. А дочка з батьком змовилися і повели їх на озеро. Тоді була зима. Дід завів татарів на покритий снігом лід і там вони зупинилися. Дід сказав накласти кругом ватри. Татари полягали спати, а лід розігрівся і запався. І пропали всі татари, і разом з ними пропав Пудерейчук із своєю дочкою.

А до цего Пудерейчука прилітали щовесни білі лебеді. Прилетіли вони в ту весну, а Пудерейчука й дочки його нема. І лебеді кружляли над озером і оплакували Пудерейчука. І назвали люде те озеро Лебединим.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук
Шешори, Косівського району, Івано-Франківської області
4 червня 1985 року
Від П.Д, Метлащук (1921 року народження)
Українські народні казки: Книга 4. Казки Гуцульщини. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. — Тернопіль: Богдан, 2006. — 456 с.
Видавництво "Навчальна книга - Богдан"