Реклама

Погода в Червонограді
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

Легенди

Окрему жанрову групу у фольклорній творчості українського народу становлять легенди. Легенда – це поетична оповідь про яку-небудь історичну подію, усне народне оповідання про чудесну пригоду, котра сприймається як достовірна. Легенда - приблизний синонім поняття міф; епічна розповідь про те, що відбувалося в незапам'ятні часи.

Як і перекази, легенди покликані зберегти у народній пам'яті й передати майбутнім поколінням знання про історичне минуле народу, пояснити причини виникнення різних явищ природи, їхню суть, зафіксувати народні уявлення наших пращурів про них. На відміну від переказів, легенди менш достовірні, у них допускається вигадане, фантастичне, неймовірне.  Але поряд з цим, легенди - це не прості вигадки, адже беруть свій початок з реальних подій. 

Хоча події у легенді нерідко перебільшуються, у народній свідомості вона все ж сприймається як достовірна розповідь, що відрізняє її від звичайної казки, а фантастичний зміст легенди трактується як диво, творене незвичайними людьми. Фантастика і вимисел легенди – саме ті чинники, за допомогою яких неясне стає зрозумілим, а неможливе – досяжним.

(7 Голосов)


Мама розказувала, що колись з моря виходили люди. Але не такі, як усі. Половина тіла в них була людською, а половина - риб'ячою. Ті люди виходили на берег та й файно співали. Щоб зловити їх, на морський берег кидали один чобіт. Вони виходили з моря і взували чобіт. Взують одну ногу, а друга боса, взують другу, то знов та боса. То вони впихали в халяву обі ноги. І тоді їх ловили і заставляли співати. Так люди навчилися пісень.

(7 Голосов)

Був собі парубок та ходив до одної дівки. І мали вони побиратися. Але почалася війна. Його забрали і на війні вбили. Вона дуже тужила, та дівчина, дуже плакала. А йому, тому хлопцеви, було ім'я Кукунчик. Вона плакала і все повторювала: "Кукунчику... Кукунчику мій, Кукунчику..." Лиш це і більше нічого. Все голосила.

А мамі її це дуже надокучило, так надокучило, що вже не годна була того зносити. Та й нарешті каже вона: - А бодай ти кукала, поки світу й сонця!

А вона здригнулася і перемінилася в зозулю. І кажуть, що це й нині літає вона та кукає.

(7 Голосов)

Двіста літ тому там, де сьогодні розложене село Зібранівка, були чисті поля. Поля ті, як передає переказ, були власністю багатої поміщиці. Поміщиця та була негарна вродою, була така невродлива, що ніхто не хотів з нею одружитися. І вона весь вік прожила незаміжня. Помираючи бездітною, вона зробила заповіт, в якому всі свої землі роздала селам. Тоді дістали там наділ землі Кути, Рибне, Рожнів, Іллінці та інші села, дістало також і наше село. Люди в селі урадили між собою, що належало би тій поміщиці подякувати за такий гойний дар. Вибрали з села кількох людей, котрі мали йти до поміщиці з подякою, але подумали, що воно ніяково іти людям з порожніми руками. Належало би при цьому дати якийсь подарунок. Подумали і урадили повезти їй пару мішків яблук. Найкращим у той час був сорт полесачки, от і повезли чотири центнери полесачок.

(7 Голосов)

Дуже давно на Кичерах косив син удовиці, яка була відьма. В обід пішов він до потоку напитися води, і побачив білу дівку, яка пригнала до водопою білих овець. Спробував увійти в потік - вона попросила не каламутити води. Тоді попросив її дати йому напитись. Вона зачерла в долоні води, і він пив з її долонь. Коли відходив, запитав, чи можна до неї прийти. Вона відповіла:

- Приходи, бо ти моє серце скаламутив.

В час сінокосу, коли той хлопець косив, йому все вчувалось, що коса співає: "Приходь, бо ти моє серце скаламутив". А потім вони почали разом пасти вівці і разом класти стоги.

Сінокоси кінчалися десь коло Спаса, і леґінь, і дівка - він з косою, вона з граблями - гнали вівці і поверталися домі. Недалеко хижі їх зустріла леґінева мати. Молоді сказали їй, що любляться і будуть ґаздувати.

Але матері не подобалася дівчина, вона закляла її і перетворила в Білу Смереку. І тоді, коли її світлі коси перетворилися в смереччине гілля, дівчина крикнула:

- Мій яворе!

І леґінь став явором. З їхнього коріння потекли їхні чисті сльози - вода Білої Смереки. Казала стара бабка Воражина, що як ходила ввечері по воду, то бачила на тому місці хлопця й дівчину.

(7 Голосов)
Був давно чоловік і жінка. Мали вони одного сина. Оженили його і мали невістку. Дідо дуже любив худобу, а найбільше вівці. Він казав, що вівця — уберихата. З неї і кожухи, і сукно, і ліжники, і сведри, і рукавиці, і шапки, волоки, капці, попружки і дзьобні. А баба чула від старих людей, що хто разує дванадцять п'ятниць сходу місяця, то буде знати, коли прийде його смерть. Баба була дуже побожна.

Помер дідо, а баба лишилася з сином та невісткою. Мали худобу, а найбільше овець. Одного разу під час кочіння овець син і невістка спали. А баба вночі кричить:

— Сину, вставай, підоймися. Там овечки покотилися, самі ягнички начинили. Межи ними є оден баранець, круторогий, золотововний.

Вони встали, подивилися — справді є баранець з золотою вовною.

Баба того баранця стригла, з вовни виробляла ліжники, сукна, сведри, рукавиці, запаски. І капці собі вплела до смерти. Ссукала волоки. І злагодила собі з тої золотої вовни все вбрання до смерти. Нарешті баба щось задумалася. І каже:

— Сину мій і ти, невісто, я хочу вам сказати, що хочу собі дім будувати. Із чотирьох дощок, а в нім стелити з-під гибля трісок.

Як це їй зробили, баба померла. Як бабу несли, трембіти трубили, дзвони дзвонили. І тоді бабу похоронили. І всі люди заплакали, як бабу поховали. Тоді син дав того баранця з золотою вовною за бабину душу. Тоді люди увірили, що хто разує п'ятниці, той знає, коли буде вмирати.