Реклама

Погода в Червонограді
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

Легенди

Окрему жанрову групу у фольклорній творчості українського народу становлять легенди. Легенда – це поетична оповідь про яку-небудь історичну подію, усне народне оповідання про чудесну пригоду, котра сприймається як достовірна. Легенда - приблизний синонім поняття міф; епічна розповідь про те, що відбувалося в незапам'ятні часи.

Як і перекази, легенди покликані зберегти у народній пам'яті й передати майбутнім поколінням знання про історичне минуле народу, пояснити причини виникнення різних явищ природи, їхню суть, зафіксувати народні уявлення наших пращурів про них. На відміну від переказів, легенди менш достовірні, у них допускається вигадане, фантастичне, неймовірне.  Але поряд з цим, легенди - це не прості вигадки, адже беруть свій початок з реальних подій. 

Хоча події у легенді нерідко перебільшуються, у народній свідомості вона все ж сприймається як достовірна розповідь, що відрізняє її від звичайної казки, а фантастичний зміст легенди трактується як диво, творене незвичайними людьми. Фантастика і вимисел легенди – саме ті чинники, за допомогою яких неясне стає зрозумілим, а неможливе – досяжним.

(0 Голосов)

 

Вогонь — і друг, і ворог; він зігріває і він спопеляє, на ньому можна приготувати смачні страви і, водночас, він може поглинути все те, що ти надбав, навіть тебе самого...

У давнину в українській народно-побутовій культурі з вогнем пов'язували багато пересторог та легенд. Насамперед, як вважали наші предки, вогонь — святий і лаяти його не можна. Особливу пошану здобув так званий “живий вогонь”, який добували тертям поліна до поліна у день перед Святим Вечором, на Різдво Христове. Новий рік (Василія), перед Великоднем та у Великдень, на Семена. Жаринки з нього для розпалювання іншої печі нікому не давали, бо, якщо це зробити на Василія, то “рік не поведеться”. Такої перестороги особливо дотримувалися перед Великоднем, коли розпалювали “живий вогонь” для випікання пасок, бо “паска не вдасться”.

Святе ставлення до вогню побутувало у чабанів, які випасали отари овець на полонинах Карпат. Ватру вони також розпалювали “живим вогнем”. Її горіння підтримували протягом усього сезону випасання овець. Коли переганяли отари з місця на місце, то акуратно, бережно, щоб не згасли, переносили жаринки. Після завершення пастушого сезону, повертаючись з полонин додому, ватру не гасили. Вона сама мала догоріти, а пастухи щасливо повернутися з новими отарами на це місце наступного року.

Були впевнені, що вогонь уособлює образ мстивої людини. Кожна господиня повинна повидитися з вогнем чтиво й обережно. Розпалюючи вогонь, слід перехреститися, помолитися. Біля печі ставили кухлик зі свіжою, щойно набраною у криниці чи джерелі водою і клали поліно, щоб було чим вогню поживитися. Попіл підмітали тільки чистим віником і, взагалі, намагалися не кидати у вогонь брудні речі, бо той образиться. У Купальську ніч стрибали через полум'я тільки у чистому святковому одязі, щоб ще й “душу очистити”.

У давнину про вогонь здебільшого висловлювалися так: “Ми шануємо вогонь, як Всевишнього; він наш дорогий жаданий гість. Він, як розсердиться, образиться, то іншому вже цього (мова — про тепло) не дасть”.

Вогнем лякали лиходіїв: “Будеш у вічному полум'ї (пеклі) горіти!”. Вогнем заклинали, проклинали. Таке чинити,звісно, гріх! За тими ж народними віруваннями і за церковним вченням, висловлені тобою прокляття можуть на тебе і твій рід вернутися.

Побутували й інші повір'я:

- На вогонь не можна плювати, бо на тому світі будеш лизати розпечену сковороду.

- Вогники над могилами усопших означали, що над їхніми праведними душами світять ангели.

- Вогники на цвинтарях, окремих могилах і болотах вказують місця, де закопані скарби. Або ж, це самі скарби світять. Побачити такий вогник може тільки вибрана людина — щасливець. Якщо він кмітливий, то може легко заволодіти цим скарбом, кинувши у вогонь щось із власного одягу — свитину, сорочину, бриля, пояс... Тоді залишається тільки копати. Скарби чи гроші неодмінно знайдуться. І будуть вони заховані на глибині не вище зросту людини-копача.

Однак, ніхто ніколи таких щасливчиків ще не зустрічав...

 

Тарас ЛЕХМАН.

(1 Проголосовало)

 

У Карпатських горах один відважний парубок-мисливець покохав дівчину. Цьому позаздрила Зла Чаклунка і перетворила дівчину на зозулю.

До яких мольфарів, чаклунів, ворожбитів, знахарів тільки не звертався парубок, аби ті знову перетворили зозулю на дівчину, жоден з них не міг зняти прокляття, навести відворот, а Зла Чаклунка й слухати про це не хотіла.

У розпачі парубок звернувся до Господаря Лісу — Лісовика, щоб допоміг. Однак і Лісовик нічим зарадити не зміг. Тоді запропонував парубкові перетворити і його на зозулю-самця. Той погодився. Лісовик так і вчинив.

Відтоді парубок літає по лісу за дівчиною-зозулею і голосить: “Ку-ку, ку-ку!..”

 

І справді, у зозулі кує тільки самець.

(1 Проголосовало)

 

(Народні повір'я)

Доля (талан, фатум) — з-поміж інших трактувань, це ще й фантастично-поетичний образ, який у прадавній міфології українців ототожнювався зі щастям і виступав антиподом лихої долі, недолі, нещастя.

Найчастіше доля змальовувалася в образах жінки, панича, незнайомця тощо. Щаслива доля — приємна на вигляд, чепурна, а лиха — заспана, запухла, невмита, словом — неряшниця.

За народною уявою, кожна людина має свою долю, яка фатально визначає її вік, благополуччя, добробут та інше. Під якою планетою та в яку годину (добру чи лиху) народилася людина (такі “таємниці відали у східних слов'ян волхви) — така її доля. Тож сприймалася вона не як божество, а як двійник людини, її невидима тінь.

У народних оповіданнях доля багатої та щасливої людини з'являється на її ниві і дбає про добре ведення всіх господарських справ. Доля ж убогої людини найчастіше байдикує, гойдається на верболозі або ж спить, інколи проводить час у корчмі.

Отже, за всієї своєї вродженості та невідворотності доля все ж залежить від характеру та здібностей людини, її задатків та, передусім, прагнення до праці, а не лінивства. Але, як вважали наші пращури, вона (людина) мусить знати свою долю.

Народні оповідання пізнішого походження вже пройняті християнським забарвленням: доля дається людині від Бога і уникнути її неможливо. (Кожен має свій хрест, який повинен нести). Вважалося, що щасливу долю слід сприймати з вдячністю, а не з погордою, бо інакше втратиш її. (Гординя — гріх!). Взагалі, слід дякувати Богові за все, бо Він краще знає, що робить. Це відобразилося і в народних приповідках. У сиву давнину, пройняті багатьма пересторогами та марновірством, українці вважали, що довідатися про долю можна, коли випадково підслухати “розмову” віщих птахів — ворони, сови та інших. (Цікаво, що ця ворона накаркає?..). Звісно, тепер ми дивимося на це з посмішкою. Разом із тим люди охоче вдавалися до послуг різноманітних ворожбитів, ворожок, планетників (це тепер — астрологи), мольфарів... І, на жаль, в наш час таке спостерігається. Але краще до цього не вдаватися, бо це — гріх! Пам'ятаймо: багато в чому людина сама вирішує свою долю і завжди через молитву уповаймо на Всевишнього, Богородицю, всіх святих.

 

Підготував Тарас ЛЕХМАН.

(1 Проголосовало)

 

ВОВКУЛАКА

До численних міфологічних істот, яких витворила народна уява, належить Вовкулака (Вовкун) — давній негативний персонаж української демонології.

Вовкулаки (за повір'ями) могли бути вроджені та зачаровані — обернені. Вродженою вовкулакою ставала людина, що народилася під знаком певної планети. Вірили також, що коли вагітна жінка побачить вовка, то в неї народиться дитина — вовкун.

Зачарованими ж вовкулаками стають ті, яких обертають у вовків чаклуни, відьми. Для цього достатньо було забути Бога і за вказівкою відьми перекинутись тричі через устромлений в землю ніж. Таке перевтілення відьма могла здійснити і без згоди на те людини. Тобто, людина ставала жертвою відьомських чарів.

На відміну від зачарованих вовкулак, що перебувають у вовчій подобі по кілька років, вроджені вовкулаки живуть у сім'ї як звичайні люди і лише у певний час, найчастіше вночі, перетворюються на вовків, об'єднуються з їхніми зграями і винищують худобу. Існували різні засоби повернути зачарованому вовкулаці людський образ (подобу). Приміром, стягнути з нього шкуру, провести через хомут, розірвати мотузку, що висить у нього на шиї, та інше.

 

ВОДЯНИК

У давнину чимало пересторог в уяві українців було пов'язано з Водяником (Водяним) — різновидом нечистої сили, одним з персонажів міфологічної демонології. Почасти і тепер лякають ним дітей: “Не йду купатися до ріки, бо той (водяний) затягне!”. Бешкетує він навіть узимку, коли водойми замерзли, тягне в ополонку...

Як і всі недобрі духи, що є на землі, водяник, згідно з українськими легендами про створення світу, походить від чорта. Отож, Бог скинув чорта та злих духів з неба і кожен із них летів до землі сорок днів. Коли ж Господь сказав: “Амінь!”, то хто де був, там і залишився: у воді — водяник (водяний), у болоті — болотяник, болотяний, у лісі — лісовик тощо. Проте коріння вірувань у водяника — значно глибше. Воно випливає з давнього язичницького поклоніння східних слов'ян божествам, пов'язаним із водяною стихією.

Водяник мав вигляд старезного діда, покритого водоростями, з довгою бородою і хвостом, як у риби. Міг перевтілюватися у різні істоти — дитину, козла, собаку, качура, ту ж рибу тощо. Цей володар річок, озер, ставків, усіх інших водоймищ головував над русалками та опікувався рибами.

Жив водяник здебільшого у вирах річок, біля млинів. Розгнівавшись та розлютившось, міг руйнувати греблі, млини, розливати ріки (створювати повені), топити людей. Для потіхи русалкам забирав у своє підводне царство дітей.

 

ДОМОВИК

У давнину вважали, що Домовик живе у кожному домі і має ще такі імена — Похатник, Господар, Хованець, Служка, Служака, Помічник.

Українське трактування домовика аналогічне уявленням інших народів. Іноді його вважали істотою невизначеного роду (воно). Проте найчастіше домовик змальовувався як невеличкий (вершків дванадцять заввишки) геть оброслий волоссям дідок. За добрих взаємин із ним, він забезпечував добробут родини, пильнував уночі худобу, колисав дитятко у люлечці. Водночас міг завдавати великих прикрощів тому, хто його розсердив.

Образ домовика — опікуна родинного вогнища переплітається з образом домашнього чорта — дідька. Побутували повір'я, що дідько сидить у курячому зноску і його може виховати кожен, хто виносить яйце дев'ять днів під пахвою.

 

Заможні господарі прагнули мати собі таких опікунів і регулярно ставили для них у кутку їжу.

(2 Голосов)

 

ЧЕРЕП

Одного разу пустельник Макарій знайшов людський череп і запитав:

- Кому належиш?

Череп відповів:

- Одному поганинові.

- А де твоя душа? - вів далі пустельник.

- У пеклі, - відповів череп.

- Чи далеко?

- Так далеко, як земля від неба.

- Чи є хтось в пеклі глибше, ніж ти? - запитує Макарій.

- Звичайно, жиди.

- Чи є хтось ще глибше?

- Так, - відповідає череп, - погані християни, котрих Бог відкупив Своєю Кров'ю, а вони Ним погордили. Вони знаходяться найглибше в пеклі.

 

А Я — ДОЧКА БОГА!”

Дочка французького короля Людовіка XV Луїза під час якоїсь суперечки з гордістю сказала до однієї з придворних пань:

- Прошу пам'ятати, що я — дочка короля!

Придворна дама спокійно відповіла:

- А я — дочка Бога!

 

ВОЛОДАР

У старих французьких хроніках міститься цікавий запис з історії одного графства. Після кривавого і бурхливого панування помер володар цього графства. Народ, виснажений безконечними війнами, бажав мати доброго, лагідного володаря. Померлий залишив двох неповнолітніх синів. Важко було передбачити, який з них буде лагідним. Підлеглі не могли вирішити, кого з них вибрати своїм правителем. Зажурившись, вирішили вибрати того, хто менш галасливий. Та коли зайшли до спальні, то побачили двох сплячих хлопчиків, милих, як ангели. Як один гарний-прегарний, так і другий. Кого вибрати?..

Поки стояли безпорадно, хтось зауважив, що п'ястухи одного хлопця затиснені, а інший спить спокійно — з відкритими долонями. Саме його і вибрали.

Хроніка зазначає, що він був добрим і лагідним володарем.

 

СЕЛЯНИН

Був собі селянин, який під час неврожаю завжди нарікав і говорив, що Бог повинен довірити йому справу погоди і дощів, бо, на його думку, Всевишній не дуже добре знає, як вести господарство.

Бог вислухав селянина і сказав:

- Цього року погодою будеш керувати ти. Отож роби, як тобі заманеться і як вважаєш за доцільне.

Селянин зрадів, відразу ж наказав, щоб була погода: “Нехай світить сонце!” - і сонце світило. Пізніше звелів: “Нехай буде дощ!” - і впав теплий дрібний дощик. Потім знову замовив сонячну погоду, потім знову замовив дощ...

Так минув рік. Збіжжя чудно росло. Радісно було на нього глянути.

- Нехай Бог приглянеться, як потрібно керувати погодою, - хизувався селянин.

Прийшли жнива. Селянин з гордістю взявся за серп, але ледь не вмер зі страху, бо колоски були пусті. Соломи багато, а зерна — ані трохи.

Приходить Бог і питає:

- Чи добрий врожай?

- Поганий, Господи, дуже поганий, - нарікає селянин.

- Але ж ти керував погодою, і все сталося за твоєю волею, - мовить Господь.

- Авжеж! І ніяк не можу цього зрозуміти. Світило вміру сонце, падав уміру дощ, але, незважаючи на це, врожаю нема...

- Так, тепер розумію, - промовив Господь. - Ти ніколи не просив вітру, який колише ниву, очищує повітря, схиляє колоски один до одного і запилює їх. Тому й нема врожаю...

Що не кажіть, але притча повчальна. Без Божої Мудрості і Ласки у нас нічого путнього не вийде...

(За книгою о. Петра ГАВРИЛЮКА-КУПЧИНСЬКОГО “Христос в терпінні та славі” підготував Тарас ЛЕХМАН).