Легенди

Окрему жанрову групу у фольклорній творчості українського народу становлять легенди. Легенда – це поетична оповідь про яку-небудь історичну подію, усне народне оповідання про чудесну пригоду, котра сприймається як достовірна. Легенда - приблизний синонім поняття міф; епічна розповідь про те, що відбувалося в незапам'ятні часи.

Як і перекази, легенди покликані зберегти у народній пам'яті й передати майбутнім поколінням знання про історичне минуле народу, пояснити причини виникнення різних явищ природи, їхню суть, зафіксувати народні уявлення наших пращурів про них. На відміну від переказів, легенди менш достовірні, у них допускається вигадане, фантастичне, неймовірне.  Але поряд з цим, легенди - це не прості вигадки, адже беруть свій початок з реальних подій. 

Хоча події у легенді нерідко перебільшуються, у народній свідомості вона все ж сприймається як достовірна розповідь, що відрізняє її від звичайної казки, а фантастичний зміст легенди трактується як диво, творене незвичайними людьми. Фантастика і вимисел легенди – саме ті чинники, за допомогою яких неясне стає зрозумілим, а неможливе – досяжним.

(1 Проголосовало)

 

Найбільшою містичною силою наділяються ті істоти, які причетні до культу померлих. В українській міфології такими вважаються вовкулаки, упирі, заложні мерці.

Вовкулаки — це перевертні, які можуть бути вночі вовками, а вдень людьми. Надзвичайні, напівфантастичні істоти, які поділяються на вроджених та зачарованих (обернених). Вродженим вовкулаком ставала людина, яка народилася під “збігом” повних планет. Вірили також, що вагітна жінка, коли побачить вовка, то в неї народиться дитина-вовкулак. Зачарованими ж вовкулаками стають хлопці, які випили “дурман-зілля”, а також ті, яких обертають на вовків чаклуни й відьми. Для цього достатньо забути Бога та за вказівкою відьми тричі перекинутися через устромлений у землю ніж. Таке перевтілення відьма може здійснити й без згоди людини.

На відміну від зачарованих вовкулак, які перебувають у вовчій подобі по кілька років, уроджені вовкулаки живуть у сім'ї, як звичайні люди, й лише в певний час, найчастіше вночі, перевтілюються на вовків, об'єднуються з їхніми зграями та винищують худобу. Існують різні засоби повернути зачарованому вовкулаці людську подобу: стягнути з нього шкуру, провести через хомут, зірвати мотузку, що висить у нього на шиї, тощо.

Вони, за повір'ями, роблять дуже багато шкоди: переводять худобу по селах, розкрадають добро, іноді переводять людей. Вовкулаки дуже злопам'ятні. Скажімо, якщо ви образили свого сусіда, а він виявився перевертнем, то добра не чекайте — обов'язково заподіє якоїсь шкоди, наприклад, може налякати дитину.

Позбутися статусу перевертня неможливо. Ним людина народжується або стає назавжди. Навіть добрі хлопці, які були гарними хазяїнами, під впливом чар стають лютими хижаками.

Захист від цієї напасті лише один, проте дуже дієвий — це молитва до Господа. Особливо опікується такими питаннями Святий Юрій, який захистить вас і ваше господарство від злих сил. Ідучи до лісу, особливо вночі, треба покласти в кишеню шматочок свяченої свічки, пучечок свяченої солі або окраєць великодньої паски.

УПИРІ

Упир — це страшний чоловік, який допомагає відьмам у їхніх нечистих справах. Таким його уявляє українська міфологія.

Сила упирів набагато більша, ніж у відьом, і шкоди вони завдають значно більше. Вони — найдавніше уособлення зловорожих сил; покійник, що виходить з могили, аби поступово висмоктати з людини кров. Із ним можна зустрітися при повному місяці, особливо в час рівнодення. У деяких розповідях говориться, що упирі — це душі нечестивих, які померли наглою смертю, а потім уселилися у чисту християнську душу. Іноді побутує думка, що той, хто став упирем, спочатку продав душу чорту.

Упирі страшенно бояться хреста й часнику.

Незважаючи на те, що упиря дуже важко розпізнати, бо вони набувають подоби звичайних людей, у народі іноді несправедливо називають упирями похмурих, невеселих і злих людей, які цураються веселих компаній і масових гулянь, удень сидять удома, бо бояться світла Божого, а свої чорні справи роблять уночі.

Упир може з'являтися в різній подобі (собаки, кота, хлопчика), ходити пішки або їздити верхи на коні. Він має дві душі, одна з яких не покидає тіла й після смерті. Вважається, що упирі бувають народжені та роблені. Перші народжуються з хвостиком. Робленим упирем стає людина, на яку навіяно дух нечистої сили. Розпізнати упиря можна за шістьма пальцями на руках і ногах, а після його смерті — за напрочуд свіжим яскраво-червоним обличчям.

Побутує й повір'я, згідно з яким, крім мертвого упиря, в кожному селі є й живий, який захищає громаду від мертвого.

Щоб знешкодити упиря, слід у його могилу кинути жменьку свяченого маку, закопати осикового кілка, а інколи пробити ним потилицю покійника...

ЗМІЙ

Змій — популярний персонаж української демонології і фольклору, у якому злилися язичницькі, християнські та середньовічні фантастичні мотиви. Змію притаманне зловороже ставлення до людей — він зваблює дівчат, жінок, убиває чоловіків, спалює оселі тощо. Як представник нечистої сили, Змій може перевтілюватись. Наприклад, ударившись об землю, він набуває вигляду молодого привабливого парубка. Звичайно цей демонологічний персонаж нагадує куль соломи, з якого сиплються іскри. Проте, може виглядати і як людина, тільки з кількома головами. Має він і крила, які знімає, ідучи між люди.

Заманюючи дівчат, Змій підкидає на дорогу шовкову хустку, перстень чи запаску. Котра з дівчат підніме якусь річ і принесе додому, до тієї й ходитиме він ночами у вигляді парубка. Аби позбутися Змія, слід віднести знайдену річ назад. Полює Змій і за людськими душами, підмовляючи людей записати їх йому за викуп.

ДОЛЯ

Доля — фантастично-поетичний образ, який у повір'ях українців ототожнюється із щастям. Найчастіше Доля змальовується в образі жінки, панича, незнайомця тощо. Щаслива Доля — приємна на вигляд, чепурна, а лиха — заспана, запухла й неохайна.

За народною уявою, кожна людина має свою Долю, яка фатально визначає її вік, добробут тощо. Під якою планетою та в яку годину народилася людина — така її Доля. Подекуди Доля сприймається не як божество,а як двійник людини. У народних оповіданнях Доля багатої та щасливої людини з'являється на її ниві та дбає про добре ведення всіх господарських справ. Доля ж убогої людини найчастіше байдикує, гойдається на верболозі або ж спить. Отже, за своєї вродженості та невідворотності Доля все ж залежить від характеру та здібностей людини: щоб зажити успіхів, вони мусить знайти свою Долю.

Оповіді християнського забарвлення стверджують, що Доля дається людині від Бога й уникнути її неможливо. Вважається, що щасливу Долю слід приймати з вдячністю, а не з гордістю, бо інакше втратиш її.

У давнину вірили, що довідатися про Долю можна, підслухавши розмови “віщих” птахів — ворона, сови. Разом із тим і тепер вдаються до послуг різних ворожбитів, мольфарів. А чинити так — великий гріх!

 

 

(0 Голосов)

 

Народний слов'янський календар був зафіксований етнографами наприкінці XIX століття. У ньому тісно переплелися народна язичницька культура з елементами церковного християнського календаря. Результатом такої тривалої еволюції стали два паралельних способи лічби днів від понеділка до неділі та від неділі до суботи.

Походження слов'янських назв днів тижні трактуються як номери днів, які настають після неділі:

- понеділок — по неділі;

- вівторок — другий день;

- середа — середній в ряді понедільних днів;

- четвер — четвертий;

- п'ятниця — п'ятий;

- субота — шостий, а якщо відлік ведеться від неділі, то сьомий.

Одна з особливостей народного календаря, зокрема в побуті українців — уявлення про добрі та злі для людей дні.

Унаслідок різноманітності критеріїв їх оцінки (жіночий або чоловічий, перший або останній, пісний або скоромний, збіг з найважливішими церковними святами — Різдвом, Йорданом, Стрітенням, Благовіщенням, Великоднем, Трійцею, Преображенням.., природними або життєвими подіями) той самий день за однією ознакою оцінювався як позитивний, за іншою — як негативний.

ТРОЄ БРАТІВ З АЗОВА

В українських народних думах спокута за гріх подається по-різному: в одних лише щира молитва, очищення через Слово вислуховується Господом; в інших — кров грішника змиває його провину. Думи чітко називають гріхи, за які настає тяжка кара на весь рід. Серед них — зневага старих і малих, батька і матері, брата і сестри, Бога, Церкви...

Найбільш поліваріантною у розв'язанні проблеми прощення і покарання за гріхи є дума про втечу трьох братів з Азова. Три брати, що тридцять літ перебували в чужинецькій неволі, по-різному шукають свою дорогу до батьківського дому. Старший син думає про те, як зберегти чуже пограбоване добро і успадкувати батьківське, тому полишає найменшого брата “пішим у степу”. Середульший брат розривається у сумнівах: одна “частина” душі йде за старшим братом, інша — болить співчуттям до меншого і почуттям провини перед своїми батьками.

Образи трьох братів — це символічні образи трьох ликів людської душі у її земній спокусі: у старшому браті гіперболізовано змальовується образ безсердечного, користолюбного і брехливого людського єства, яке нічим не хоче поступитися заради своєї вигоди. Середульший брат уособлює найтиповішу модель людської особистості, яка живе за законами людського світу, але душею прагне до Божого раю, карається і мучиться власними сумнівами і слабкістю, часто чинить всупереч волі власної душі, а потім щиро кається. Він однаково викликає осуд і щире співчуття.

Наймолодший брат втілює в собі ту офірну, смиренну і страдницьку частину людського роду, яка, зазнавши найтяжчих кривд від своїх, не тримає в своєму серці на них зла, молить Бога про їхнє спасіння.

БЛУД: НАРОДНА МІФОЛОГІЯ

Різновид нечистої сили — Блуд не має виразної персоніфікації. Та, все ж, яким він постає в українській народній міфології?..

Згідно з апокрифічною легендою, це скинутий з неба злий дух, що не встиг приземлитися й завис у повітрі. Відтак Блуд чіпляється до кожного, хто випадково торкнеться його. Тоді він може набути вигляду кота, собаки, птаха, чоловіка. Найчастіше він чатує на свою жертву на роздоріжжі. Учепившись у людину, Блуд може змушувати її блукати до повного знесилення на одному місці, водити манівцями, по колу, завести в болото чи іншу пастку.

У давнину вважали, що серед численних захисних засобів проти блуду бажано знати дні своїх родин і хрестин; пригадати, на який день припав Святий Вечір і які страви тоді подавали або хто стояв (сидів) праворуч від людини, яка заблукала; перевернути на собі сорочку, тощо.

Розсіюється Блуд з першим криком півня, як й інша нечиста сила...

 

 

 

(0 Голосов)

 

 

Травень у народі називають місяцем русалок. У давнину вважали, що саме цієї пори року русалки стають найактивнішими, навіть справляли на їхню честь Русалії, аби задобрити.

Це свято згадується у Велесовій книзі. За народними віруваннями, русалки — добрі божества водойм, полів, лісів, гір, покровительки рослинної сили природи. Уявляли їх у вигляді дівчат з довгими розпущеними косами, заквітчаними запашним зіллям. У русалках наші пращури вбачали посередників між світом Яви (видимого, проявленого життя) і Нави (духовного, невидимого буття).

Русалки приходять на землю, щоб допомогти рослинам проростати, наситити їх вологою, посприяти багатому врожаю. Тому за часів Київської Русі святкування Русалій відбувалося на початку травня, коли з'являлася молода зелень. Але з прийняттям християнства народні обряди цього свята поєдналися з Трійцею.

За українською міфологією, русалок є “тридев'ять сестриць”, тобто — 27 сестер. Кожна з них має своє ім'я і сферу впливу — чи то озеро, чи то поле, чи то ліс... Однак усі вони приносять у хату добрих духів.

У давнину на Поліссі вважали, що русалками стають жінки, народжені або померлі протягом Русалчиного тижня (Русалій).

Русалкам жертвували полотно, сорочки, барвисті стрічки, розвішуючи їх на деревах, бо русалка — дух, який потребує тілесної сорочки, щоб отримати нове життя. Тим також хотіли задобрити їх, адже русалки могли й пакості чинити — втопити людину, насамперед у часі своїх свят, залоскотати до смерті.

Русалії тривали тиждень, після чого з русалками прощалися піснями й урочисто проводжали.

 

 

(0 Голосов)

 

 

Одне із самобутніх імен, яким називали наші пращури-язичники сонце, - Ярило. Йому співали хвалебні пісні, складали гімни, приносили пожертви (ні-ні, тільки не людей і тварин!), дарунки у вигляді квітів, молодих гілок деревця.

Ярило — бог весняного сонця, родючості, пристрасті. Корінь слова “яр” означає “ярий, нестримний, збуджений”. У давні часи чоловіча пристрасть порівнювалася з мужністю, войовничістю й силою. Тому божества родючості у східних слов'ян часто зображувалися з мечем.

У Велесовій книзі Ярило названий Ярбогом (або Яробогом). Він згадується, як бог, який “править весняним цвітінням, русалками, водяниками, лісовиками, домовиками...”.

Обряд водіння Ярила в окремих етнографічних регіонах України зберігся до нашого часу: дівчата обирають найкращого парубка, вдягають його у вінок з весняних квітів і трав та водять вулицями від хати до хати, де є дівчата на порі. На широкому лузі, лісовій галявині або біля річки водять навколо Ярила хороводи, співають веснянки, гаївки. Однак тепер це виглядає лише як театралізоване дійство.

 

 

 

(0 Голосов)

 

Гортаємо сторінки Велесової книги — найдревнішої української літературної пам'ятки, принаймні, дотепер відомої науковцям. У цьому творі не раз натрапляємо на ім'я язичницького бога Світовита...

Світовит — бог світла та святості, духовна сутність Сварога-отця. За вченням про Триглава з Велесової книги знаємо, що Світовит є уособленням певного духа святості поруч із Сварогом (найвищим язичницьким божеством) та його сином Перуном. Зокрема читаємо: “Бо це є тайна велика, яко Сварог є Перуном і Світовитом, а ті обоє удержані у Сварозі”.

Світовит — дослівно “світло, що витає”, тобто духовний вогонь, світло та святість одночасно. І знову цитата з Велесової книги: “Богові Світовитові ми славу прорекли, бо цей бог став богом Прави і Яви, і йому співаємо пісні... І через нього ми побачили світ видимий і буття Яви”.

Храм Світовита в Ругії називався Аркона й існував аж до 1168 року, аж поки його зруйнували хрестоносці. Назва святині походить від давнього “ректи” - “говорити, пророчити” й означає, що тут був найсильніший оракул, до якого сходилися мешканці не тільки ближніх поселень, а й з усієї Слов'янщини, щоб почути віще слово.

Найзначнішими на честь Світовита були урочистості в день осіннього рівнодення (нині випадає на 25-26 вересня). У це свято правилася всенічна богослужба, подібна до Великодньої, відбувалося всенародне причастя до священного короваю, розміром у зріст людини, та священним напоєм — медом-сурою, який споживали з рога, промовляючи славослів'я богам.

Світовит уособлює всіх богів українського язичницького пантеону (Перуна, Дажбога, Ладу, Мокошу, Велеса та інших) і творить триєдність світів — Прави, Яви й Нави. Храм Світовита існував майже до XVII століття на горі Богит (Тернопільська область). Його статуя (Збруцький ідол) нині зберігається в Краківському археологічному музеї в Польщі. У Києві на Софійському майдані встановлено копію цієї статуї. Є така й у Львівському музеї історії релігії.

СЕМИЯРИЛО

Семиярило — бог палаючого сонця, уособлення полум'яної сили, що надихає воїнів на битву, запалює серця хоробрих лицарів жадобою до перемоги. На думку деяких дослідників, Семиярило — це літописний Симаргл (від “сім” і “яр” - дослівно “семипристрасний”). Український мовознавець Павма Беринда (XVII століття) пояснив “Сим”, як “слава, достойність, досконалість”.

Найбільша сила сонця виявляється в середині літа, коли сонце не тільки гріє землю своїм життєдайним промінням, але й спалює її, сушить рослинність. Такі властивості сонячного вогню за старих часів отримали назву руян, руйний — тобто, палкий, гарячий, пристрасний. (Деякі лінгвісти вбачають, що це дотично й до слова “руйнувати”). Його символом вважали темно-червоний, багряний колір. Звідси назва балто-слов'янського бога Руєвита, тотожного нашому Семиярилу.

Як писав Саксон Граматик, на острові Руяні було два храми, один з яких присвячувався Руєвиту-Семиярилу. Тут була статуя цього божества із сімома лицями під одним шоломом, на поясі ж висіло сім мечів. Сім облич бога означало сім літніх місяців, коли найбільше проявляється життєдайна сила (чи то активність) Сонця. У другому храмі було зображення Поренута, який мав п'ять облич (символ п'яти зимових чи то просто холодних місяців), але без мечів.