(З фенологічного щоденника)

Так і манить до себе весняний ліс. Нарешті вибрався на кілька годин з дому, аби поблукати лісовими стежками, подихати свіжим повітрям, набратися снаги від спілкування з Природою. Хоча не вельми тепла погода (кінець березня), однак небо чисте, голубе, посміхається сонечко.

Спочатку іду повз поле, вкрите зеленим килимом порослої озимини. В метрах тридцяти вискочив з-під куща заєць і помчав полем, мов ошпарений, злякався мене. Свою білу зимову шубу звірятко вже змінило на сіру, тільки чомусь хвостик залишився білим і вуха (ззаду, від «вушних раковин») також сніжного кольору.

Над полем літають жайворонки, хвилями, вверх-вниз. Але співу їхнього ще не чути. Не настала пора.

Далі доводиться іди ґрунтовою дорогою біля села. Край шляху на високих деревах чотири гнізда лелек. Сидять у них пернаті господарі парами, завмерли, не рухаються. Туляться один до одного, зігріваються від прохолодного вітру. А, може, відпочивають з далекої дороги. Лелеки щойно повернулися з вирію.

У лісі зустрічають мене зграйки шпаків. Сновигають туди-сюди поміж деревами. П'янить аромат соснової хвої, відчутно відпар з землі, яка оговтується від морозів, прокидається від зимового сну, приходить до тями: час дарувати рослинам живильну силу.

Поросла у вологих долинах верба вкрилася пухнастими бруньками-котиками. Ось-ось сповна зацвіте, розпуститься ліщина. На осиці також пробиваються на Світ Божий бруньки. Здавалося б, таке побачиш щороку. І чому тут тішитися, дивуватися?.. Ні! Це не так! Кожен день, кожна мить - неповторні. І те, що ти побачив учора, вже не побачиш сьогодні, тим паче - завтра. Воно наче зникне назавжди. Відкриється щось нове, але не те і не таке, що було. Цінуй кожну мить життя! Занотовуй її у пам'яті, у серці!

Поміж деревами рясно росте барвінок. Поки не цвіте. Зате зацвіла медунка, ще якісь білі та жовті квіточки. От тільки не знаю їхніх назв. Обов'язково з'ясую!

Назбирав добрий букетик брусниці (стебла і листя) - цінні ліки хворим ниркам. Віддам його бабусі. У неї якраз негаразди з нирками. Нехай лікується!

У сосновому лісі де-не-де виринають острівці білокорих берізок. Краса! У них почався рух соків. На одній з берізок побачив білочку. Спритне звірятко-акробат раз по разу торкалося ротиком стовбура берези, не інакше, як злизувало з ранок цілющий сік.

Пригадав розповідь приятеля. Захотілося йому березового соку.

- Ввечері, - розповідає він, - поставив літрову банку під березу, отвір у стовбурі вже хтось до мого візиту встиг зробити, тож не доводилося зайвий раз ранити деревце, а вранці, думаю, прийду та й заберу сік. Відразу вип'ю! Наступного ранку, коли підходив, як і замислив, то ще здалеку побачив, як з моєї банки березовим соком ласує білочка. Стала на задні лапки й опустила голову у посудину. Звісно, після неї сік

пити не будеш. Білки, на жаль, розповсюджують інфекцію різних хвороб, від яких і самі часто гинуть. Отож залишив сік для звірятка. А хтось чужий з «мисливців за соком» твоєї банки не візьме. Таке у нас правило. Не ти поставив - не твій здобуток. Так у нашому селі ведеться!

Ох, і розвеселила мене ця розповідь приятеля.

...Сповнений приємних вражень, повертаюся додому з весняного лісу. А в серці несу його красу!

Маркіян ЛЕХМАН.

Студент факультету медіакомунікацій та підприємництва Української академії друкарства.

м. Львів